вівторок, 29 липня 2014 р.

історія та діти

Останнім часом спостерігаю зростання популярності націоналістичного руху. Ще зовсім юні серця палають любов'ю до рідного краю і ненавистю до всього чужого. І це так по-дитячому мило і наївно, що навіть не хочеться називати це дурістю. Але при всьому тому запалі їм бракує знань. Вони не знають власної історії, тож їхні поривання справляють враження бездумної тенденційності.

Те, що було у совіцького союзу і те, чого бракує Україні — міцна ідеологія. Протягом усього існування СРСР політтехнологічні селекціонери билися над виведенням "савєцкого чєлавєка". І треба сказати, шо воно їм вдалося. На наше щастя, українці нікуди не зникли. Але наше почуття ідентичності ще тільки-но почало вчитися говорити.

Так ото до чого я веду. Діти мають знати, яку країну вони люблять. Наприклад те, що етнічні українські землі лежать і за межами нашої держави, але навряд є якийсь сенс у встановленні історичної справедливості, бо місцеве населення уже давно асимілювалося. Чи те, що значну частину українців Сходу виморили голодом 80 років тому, а прогалини заселили кримінальними елементами. Тож питання ідентифікації себе як українця там радше питання свідомості, аніж крові; "свої" можуть виявитися ще тими покидьками, а "чужі", навпаки, справжніми Людьми.

Діти мають знати минуле, бо вони — наше майбутнє.

Немає коментарів:

Дописати коментар