терористи

Десь фейсбуком бігала авторитетна думка, мовляв, АТО виходить на фінішну пряму, тож варто очікувати хвилю терактів великими містами України — останні потуги агонізуючого звіра днр-лнр. Порошенко відмінив гучні святкування Дня незалежності. Хоча то радше щоби не відміняти в останній момент через жалобу. Часи у нас такі — мусимо постійно відміняти хороші світлі речі.

У Львові телефонні терористи уже "мінували" десяток готелів за день.

А в мене у Києві дуже близький друг, і я хочу його навідати. І то все таке дурне, які ще теракти? Вони аж ніяк не примусять населення думати, що сепаратисти  — білі пухнасті створіння, жити поруч з якими — одне задоволення. Ну телефонними мінуваннями лякати  — то ще так. А от вбивати мирне населення неприцільно?

А потім думаєш собі, чи не цим вони зараз займаються на Сході? Так, звісно, у них на першому плані  —  українські військові, та і прикрі збіги обставин трапляються, як от з боїнгом, але мирне населення теж гине.

Я хочу бачитися з друзями у різних куточках країни, хочу не боятися за життя хороших людей, хочу святкувати єдине свято, яке має для мене сенс — свято моєї країни. І хто стоїть на шляху до здійснення цих бажань? Купка психів, яких фінансує Путлер.

P.S. Може і добре, що у майданівців не було зброї. Інакше б війна розв'язалася ще раніше і одразу в Києві, тривала би ще довше і смертей було би більше. І вина лежала би на людях, з якими я по один бік, а це уже страшенно тяжко.

необхідне зло ₴

Страшенно люблю "Майстер і Маргарита" Булгакова, але говоритиму зараз не про це. А на разі про те, у чому я розбираюся мало і воліла би взагалі мати з цим якомога менше справ.

Йтиметься тут про гроші. Я є прихильником теорії, яку дуже файно описав мій улюблений Жадан (якщо наведете точну цитату, буду вельми вдячна). Словом, там ніби час від часу Космос посилає тобі суму, якраз необхідну, аби ти не загнувся від голоду і холоду, десь якраз у той момент, коли ти саме на краю загинання. Звісно, для реалізації всіх моїх планів банально не_загнутися було би мало, але і так може бути досить весело.

Що виносить мені свідомість, то це думки про те, які неймовірні суми літають зараз країною туди-сюди на різноманітні благодійні рахунки ПРОСТО ТАК. Ну кинули ви 40 гривень на Євромайдан, ну надіслали ви 5ти-гривневу смску на підтримку армії, переказали щось на рахунок Wings Phoenix — то це ж дрібниці! Ви на проїзд у маршрутівках більше тратите.

А тепер уявіть, що у вашому під'їзді те саме вчинили хоча б третина ваших сусідів. А скільки під'їздів у вашому місті? А скільки міст, більших і менших, у нас в Україні? Шалені суми грошей рухаються країною, і ті перші, хто їх віддає, не отримує нічого, принаймні на перший погляд. Ті, хто віддає їх потім, отримують натомість медикаменти, їжу, предмети гігієни, бронежилети і каски... Чи, як дівчата з Три_літ_ра, збірку поезій.

Звісно, хочеться бути трохи менш цинічним, просто радіти з людської щедрості, і не згадувати про мудаків, які кладуть до кишені добрячі шматки тих сум, що ми переказуємо на армію, або про банки, які беруть хорошу комісію.

І якось так виходить, що гроші, це абсолютне зло, через яке ніде немає нормальних політиків, через яке казиться псих-президент сусідньої країни, через яке мовчить світова_свинота, узагалі-то можуть слугувати добру. І не в тому, що ними оплачена куля, яка втрапляє у тіло ворога. А в тому, що ми відкриваємо свої серця і віддаємо, хто скільки може, на справу, яка нас об'єднує.

історія та діти

Останнім часом спостерігаю зростання популярності націоналістичного руху. Ще зовсім юні серця палають любов'ю до рідного краю і ненавистю до всього чужого. І це так по-дитячому мило і наївно, що навіть не хочеться називати це дурістю. Але при всьому тому запалі їм бракує знань. Вони не знають власної історії, тож їхні поривання справляють враження бездумної тенденційності.

Те, що було у совіцького союзу і те, чого бракує Україні — міцна ідеологія. Протягом усього існування СРСР політтехнологічні селекціонери билися над виведенням "савєцкого чєлавєка". І треба сказати, шо воно їм вдалося. На наше щастя, українці нікуди не зникли. Але наше почуття ідентичності ще тільки-но почало вчитися говорити.

Так ото до чого я веду. Діти мають знати, яку країну вони люблять. Наприклад те, що етнічні українські землі лежать і за межами нашої держави, але навряд є якийсь сенс у встановленні історичної справедливості, бо місцеве населення уже давно асимілювалося. Чи те, що значну частину українців Сходу виморили голодом 80 років тому, а прогалини заселили кримінальними елементами. Тож питання ідентифікації себе як українця там радше питання свідомості, аніж крові; "свої" можуть виявитися ще тими покидьками, а "чужі", навпаки, справжніми Людьми.

Діти мають знати минуле, бо вони — наше майбутнє.

2 тижні проекту

14 днів, 14 постів. Цей уже 15тий. У мене складно з математикою, але я добре пам'ятаю, що у понеділок 14 липня ми запустили Day in UA. Про що має бути мій "ювілейний" допис? Хм... Нехай буде про те, з чого все починалося, — про інформацію і різницю в її сприйнятті.

Ось відео, яке мама надибала сьогодні в "Однокласниках".

Когось воно вибісить, когось насмішить своїм награним драматизмом, комусь буде огидно через очевидну пропаганду, але. Штука в тому, що автор намагається пробитися до зазомбованого мозку через ті аргументи, які той мозок не відкидатиме. Штука №2 в тому, що воно подіє лише на простих громадян, які нічого не вирішують, бо не хочуть вирішувати.

Раніше можна було просто вимкнути телевізор, відмахнутися від реальності, мовляв, політики все одно брешуть. Зараз те, про що вони брешуть, надто важливе, аби його ігнорувати. Ідеться про збереження нашої держави і прав її громадян. Насправді завжди йшлося саме про це, просто ми зрозуміли пізно.

Краще пізно, ніж ніколи.

У випадку з Росією більше схоже на "ніколи".

колеса | інфографіка

Напишу вам тут про те, що дарує мені радість.

Я дуже люблю велосипед. Він екологічно чистий і дуже корисний для здоров'я. На доказ цього ось вам інфографіка:

У моєму місті здорожчав проїзд у маршрутівках, з'явилося багато велостоянок і велосипедистів. Їздити на велосипеді стало модно і це мене якось так тішить.

Велосипедисти — ніби окреме братство, так тепло вони зустрічають товаришів на колесах. Колєжанка, з якою разом їхали 2 години до Рівного, розповіла, що навчилася їздити на велосипеді 3 дні тому і так зрозуміла, що ти ніколи не застарий для чогось. Дійсно гарне гасло, як на мене.

Один жирнючий мінус в карму велосипедистам — це те, що вони часто ігнорують правила дорожнього руху. А так то вони добряки, бо як можна не зловити прихід від всього того кисню, який наповнює твої легені під час якісних покатушок?

Словом, євроінтегровуйте нас і будуйте нам велодоріжки, і буде в цій країні ще трохи більше добра.

мовне питання

От не розумію я цієї травлі на тему мови. Шо зробиш, така вже я є.

Чомусь, якшо патріот (у іншій риториці "бендеравєц"), то вже має розмовляти суто українською, в ідеалі ше й із вкрапленнями львівського діалекту. Мені, як лучанці, перш за все дивно, чого саме львівського? Чим це Львів більш бандерівський за Луцьк? :D Але нехай, у Луцьку я поки діалектизмів не помічала. Це хіба десь північніше, у глиб Полісся.

Із гіпотези про патріотичність україномовних випливає, що російськомовні патріотами України бути не можуть. Знаєте, звідки ноги у цього міфу ростуть? Українська мова у вкрай важкому становищі, бо російська завойовує усі ніші: кіно, музика, книговидання. Якщо займе останню позицію — державну, то не залишиться жодних правових механізмів регулювання ситуації. Цей процес — не природній, він є лише наслідком того, що не було вжито жодних заходів, аби припинити дію радянської ідеології русифікації. Українську мову потрібно рятувати, і тому не може бути й мови про другу державну.

Але ніхто не каже, що російську потрібно забороняти. Чи що російськомовні громадяни України не можуть любити свою країну. Чи що від таких людей слід забирати їхніх маленьких дітей в україномовні інтернати. Достатньо просто дбати про україномовну культурну сферу.

Хочу лише додати, що це звучить жахливо, коли людина не знає мови, якою говорить (якщо тільки це не помилки у процесі навчання). І що дійсно важливо, ні, необхідно чути від офіційних осіб держави офіційні виступи державною мовою. І надзвичайно приємно, коли у сфері обслуговування тобі відповідають тією мовою, якою ти звернувся (якою б вона не була).

гра контрастів

Це фото з Мелітополя, де сьогодні прощалися із екіпажем ІЛ-76.

Я не змогла його оминути саме через оті жовті життєрадісні парасольки, які рекламують напій вітчизняного виробника. Дивишся на це фото і почуваєшся цілком вирваним із реальності. Власне, на похоронах завжди трохи відчуваєш, що це не реально. Ти береш участь в обряді, який для померлого, по суті, нічого не міняє. Усі наперед знають свої ролі. І від того рухи їхні здаються тобі якимись ляльковими, а картинка — немов із якогось поганого фільму.

Щось настільки стресове, як втрата близької людини, часто видається нам просто поганим сном. Наступного дня прокидаєшся у звичному настрої, і тільки коли за кілька секунд згадуєш, що відбулося вчора, усвідомлюєш, що воно таки відбулося, насправді, і це вже не змінити.

Похорони потрібні не померлим. Похорони потрібні живим. Щоб попрощатися, усвідомити, що життя вже не буде таким самим, і спробувати якось налаштуватися на функціонування в нових умовах.

політичні спічі і психолінгвістика

Давно думала дати волю своєму лінгвістичному "я" і розібрати якусь цікаву промову. Пан Яценюк дав сьогодні чудовий матеріал.

Говорив він так, що навіть у мене щось там біля сонячного сплетіння заворушилося. Говорив він, як директор школи, або як преподобний Джонсон-і-Джонсон із жаданівського "Депеш Моду" — проникливо і спокійно. У залі його слухали тихо і уважно, інколи встаючи із крісел для аплодисментів.

Мені давно набридли наші політики тим, що вони не просто брешуть, а брешуть і навіть не стараються це приховати. Це соромить нашу країну. Скрізь політики як політики, брешуть майстерно, говорять розумні речі, і тільки в нас (ну може ще десь у країнах колишнього совка) вони навіть не стараються не виглядати ідіотами. Але є і винятки, особливо нові обличчя української політичної арени, або напів-нові. Вони проявляють повагу до слухача, намагаючись придумати не таку очевидну брехню.

Свою промову (тепер уже колишній?) прем'єр почав із застереження, що не використовуватиме "дипломатичної лексики". Це мало би приспати нашу пильність і навести нас на думку, що він говоритиме щиро і не намагатиметься нами маніпулювати. Ага, авжеж :)

Проте і справді, не так і багато методів навіювання він застосував. Апелював до відкритих ран народних, ставив себе з нами на один щабель, мовляв, і він теж людина, і йому теж болить. Визнавав недосконалість свою і цього уряду. Казав, що вони зробили усе, що могли (тут, як на мене, трохи збрехав, але нехай уже). Були у нього і "ми", себто уряд, і погані "вони" (Росія, сепаратисти), і спасіння у вигляді Америки.

Його постійні "я" немов промовляли: "Вічно ви, мудаки, намутите, а мені все самому розгрібати. Ось спробував би хоч хтось із вас, бовдурів, вийти на цю сцену і заспокоїти тепер народ. Вони ж, як діти малі, не можуть спокійно спати без казки. Але ж нє, більшість із вас надто тупа, щоб сказати щось путнє і приємне, не підглядаючи у папірці".

Але він не зривався на крик, і був схожий на Акеллу, котрий виконує свою останню пісню, перш ніж піти вмирати наодинці, тому ніхто його не перебивав. Щоправда, вмирати він ще не збирається, ні у прямому значенні, ні метафорично політично. Цією промовою він готує собі хороші рейтинги, респект і уважуху серед нас, українців, і хто скаже, що така промова на це не заслуговує?

Мені, скептику, якось не надто віриться, що саме ці слова були у його серці, але основна думка мабуть була якраз такою. Бо нема чого збиратися щодня за державні гроші і так нічогісінько і не вирішувати. Не хочете працювати — ідіть до біса. Працюватимуть інші.

культурний місток

Літо (після того, як здасиш усьо, шо мав здати) — то така безтурботна пора, коли прокидаєшся до непристойності пізно, втикаєш в інтернетику, подивлюєшся серіальчики і почитуєш книжечки, супроводжуючи це поїданням смаколиків різних рівнів дієтичності (від персиків до кексиків :))

Мама повертається з роботи і починає висловлювати всі свої зауваження до сучасної культури, до книжок із страшними назвами (я ще не дістала вас нагадуваннями про те, що на разі читаю "Побутовий сатанізм"?), до музики, яка гарчить (це про зарубіжну) або, ще гірше, у якій тексти такі "депресивні" (це тому, що вони російські чи українські, тож мама їх розуміє). А я собі лежу, задумавшись, чого вона усе це не сприймає, а мої друзі сприймають. Тобто ні, я таки знаю, чому. Для неї воно нове і незвичне, підтексти не прослідковуються, все якось поверхнево. Книжки оцінюються за обкладинкою...

Для спільності поглядів потрібен якийсь спільний фундамент.

І тоді я думаю, чому не можна дати людям, які нас не розуміють, книг, музики і фільмів, які нам подобаються? Адже вони, ці об'єкти мистецтва, якось нас формували і відображають зараз. В Україні стільки чудових письменників, той же Жадан, родом з Луганщини, той же Курков, котрий пише російською. І зупиняюся я на афоризмові Леся Подерев'янського:

Україна насправді ділиться не на Схід і Захід, а на совок і несовок.

От і виходить, що річ не в тім, що немає спільного фундаменту, а у тому, що люди такі дивні тварини, які відмітають усе, що може похитнути їх віру.

ця країна

Зриватись із насиджених місць у пошуках кращої долі мені завжди було важко. Пам'ятаю, як зі сльозами на очах відстоювала своє право продовжувати навчання у рідному місті, а не їхати до столиці. Переїзд до нової квартири дався непросто, досі у темряві здається, що лежу у старій своїй кімнаті.

Чи варто казати, що переїзди до європ і америк у моїх очах не мають жодних шансів?

Серед моїх друзів і френдів досить є народу, що завжди казав, мовляв, треба валити з цієї країни. І зупиняло їх лише незнання мови. Одна із приємних змін-2014: щойно з цієї країни звалив Ян-ич, таких людей поменшало. У них з'явилася надія. Може не на краще, але хоча б на те, що як було, уже не буде.

З усіма цими подіями на Сході стільки людей покинули свої рідні місця, шукаючи не кращого життя, а задоволення базової потреби —  у безпеці. З усіма цими страхами мобілізації скільки людей уже шукає шляхи до трудової міграції?

Я не знаю, чи люблю цю країну. Ціла країна — це дуже багато. Я люблю її мову, таку просту і звичну. Я люблю своє місто, його архітектуру в старій частині, його парки і його дахи. Я люблю людей у цій країні, не всіх, звісно, але останнім часом все глибше переконуюсь, що чудових людей багато, значно більше, ніж здається на перший погляд.

І мені, консерваторові, хочеться, щоб так воно і лишалося. Щоб ці чудові люди жили у цій країні.

Людям Донбасу

У мене досі не було великих літер у назвах публікацій, а от сьогоднішній випадок несе ще й яке смислове навантаження. Цей пост - таке собі звернення до тих жителів Сходу України, які зберегли людяність.

Я - ніяка не офіційна особа, і тут буде просто моє спостереження. Не знаю, які там інтереси і плани у наших політиків, але звичайні люди, українці за національністю, громадянством, відчуттями, дуже радіють приєднанню кожного населеного пункту із зони АТО до України. Це так, ніби блудний брат повернувся додому.

Часом ми навіть забуваємо, якою ціною.

Часто ми навіть забуваємо, що не всі ви почуваєтесь щодо цього так, як ми.

Але одна спільна радість таки є: у відвойованих населених пунктах зараз спокій. Чи втримається він - вирішувати вам.

Люди, ми вам тут надзвичайно раді. І, на випадок майбутніх суперечок, говорімо за сімейним столом. Биймо посуд на кухні, на крайняк. Головне - не кидатись одне на одного з ножем.

нє служил - нє мужик

Вчора і сьогодні були у мене балачки про мобілізацію. Дуже таке debatable issue.

Згадувались часи обов'язкової строкової служби. Згадувались і грошові методи відкосити, і трохи дешевші методи, щоб взяли. Згадувалися знайомі і друзі, придатні і непридатні, які зараз сидять удома і нервують - хоч би їх не забрали.

І, чесно, не можу сказати, що вони такі фу, що їм би мало бути соромно.  Їм не хочеться воювати, не хочеться ризикувати своїм життям. Мені би на їхньому місці було так само. А оці всі "якщо він справжній чоловік, якщо він свідомий громадянин, то він повинен" - це вже якийсь підлітковий максималізм.

Мені подобається ідея контрактної армії. Щоб воювали ті, хто хоче воювати. Щоб їх нормально навчали, забезпечували сучасною зброєю і усіма необхідними засобами захисту. І тримати ту армію боєздатною, неважливо, наскільки ми позаблокові, мирні, суверенні, хто там нам шо гарантує. Щоб закінчилась врешті ця війна на Сході, і щоб після неї більше ніхто не смів ступити на нашу землю з недобрими намірами.

Але це все дуже серйозно, треба хоч трохи легкості, тому ось вам Жадан з Собаками.

жити далі

Якщо чесно, я зовсім не знаю, про що зараз хочу писати. Те, що було "темою дня" позавчора, насправді нікуди не зникло, але ми уже понад півроку вчимося жити далі.

Сьогодні півроку виповнюється по страшному вогнехрещеві Майдану. Можна було би підняти питання того, чи знайдено злочинців, чи покарано винних... Але в усіх чудових художніх фільмах нам кажуть, що помста отруює, що треба жити далі. Я не надто в курсі того, як просувається розслідування. Може, мені мало би бути соромно. Та я бачу для себе сенс не у помсті і залякуванні "для профілактики", а у позитивних змінах.

З думок не йде ще один такий дуже влучний, пекучий твіт.
https://twitter.com/TvojaMalanka/status/490253458491326466

Бо насправді, коли щось таке стається, воно не зникає просто тому, що воно було не сьогодні. Цього не виправиш, не зітреш із хронік, не витравиш із пам'яті, хоч навіть тебе особисто це й не стосується. Ти ходиш по магазинах, дивишся фільми, читаєш книжки і п'єш чай, і тобі не псується від того смак життя, але ти і не ігноруєш той факт, не робиш вигляд, що того не було. Бо ти - людина. Не те, що...

Хто його знає, мабуть отак і виглядає наше "жити далі".

вірші про

Сьогодні я цілий день читаю вірші.

У школі я дуже не любила вірші, бо ви ж знаєте, які вірші вчать у школі. З часом я стала не любити тільки дуже погані вірші і коли їх пишуть спеціально з якоїсь нагоди.

Мені страшно не сподобалася уся та ціла ідея зі збіркою майданівських віршів. Мені гидко дивитися, як хтось виїжджає на чужому горі.

Але я автор, тож із власного досвіду знаю: справжній поет не пише віршів, щоб рекламувати своє ім'я на фоні трагічних подій. Він або мовчить, бо все це надто боляче пропускати крізь себе, або пише, бо так йому легше, так він викидає свій біль із мозку на папір.

Нехай буде тут вам вірш, який примусив мене сьогодні думати саме у цьому руслі.

devil's in details

У  мене є негласне правило не говорити про те, про що і так говорять усі. Але сьогодні срала я на це правило, сорі.

Впевнена, більшість того, що ви прочитаєте сьогодні на Day in UA, так чи інакше стосуватиметься трагедії боїнга 777. Нехай я не буду оригінальною, зате буду чесною. Бо не може мене залишити байдужою безглузда смерть майже трьохсот людей, яких ніяк не стосувався конфлікт у нашій країні.

Я досить легко можу повірити, що це саме сепаратисти збили той літак, бо уже були випадки, коли вони лажали, показуючи невміння користуватися наявним у них озброєнням. Крім того, де тоді збитий АН-26? Помилково це зроблено чи навмисне, а хтось має нести відповідальність. Європа не може далі просто мовчати і гратися у м’якого вихователя. Бо прості європейці їм того не пробачать, там же загинули люди, вони — чиясь рідня, чиїсь друзі і колеги.

І ось так мій збочений розум приходить до думки, що ця трагедія на руку українській армії. І що це може виявитися її маніпуляцією. А падіння АН-26 навмисне приховується. Але тоді тут надто багато непередбачуваних збігів, того, що не сплануєш, і надто багато цинізму. Диявол у кожній із дрібниць.

Я не вірю в диявола.

Ще вчора українці несли квіти до посольства Росії. Сьогодні вони несуть квіти до посольства Нідерландів. Поки ми здатні співчувати, світло має шанси на перемогу.

на Заході України війни немає?

У нас на Заході часом можна почути думку, що не все так страшно, поки війна не дісталася сюди. Проте днями моя тітка була на кладовищі, а там четверо хлопців із 51-ої бригади поховано. Загинули під Волновахою.

Я уже близько тижня ігнорую  нові аватарки моїх двох однокласників. Обоє у формі, зі зброєю в руках, інші фото на їх сторінці не дають підстав думати, що то хлопці вирішили у страйкбол побавитися. Ясно де — на навчаннях. Я їм не більше, ніж однокласниця, і мабуть за 4 роки ввічливої мовчанки втратила вже своє право хвилюватися і турбувати їх зі своїми допитами.

Але коментар моєї класної керівнички «Дімочка, ти де??» незвично різонув по нервах.

Ні, я і далі ввічливо мовчатиму. Просто триматиму за хлопців пальці схрещеними.

спасибо украинской армии

Кілька днів тому натрапила я на оце фото:


Здавалося б, воно прекрасне: жовто-блакитне, сповнене вдячності, російською мовою (на доказ того, що російськомовних тут ніхто не ображає). Черстве моє серце мало би стиснутися від розчулення. Але мабуть я зовсім зіпсована, бо у мене лише сумніви та запитання.

Чомусь цей біл-борд  у мене асоціюється із пропагандою радянських часів, коли влада у центрі й на місцях не економила на імітуванні народної любові до Батьківщини та її армії. Я не кажу, що наша армія не заслуговує щирої любові і слави за те, що вона робить. Я лише кажу, що така демонстративність викликає у мене підозри.

Цей плакат доводить правоту української влади і позитивне сприйняття визволителів місцевими. Але чи демонструє він справжнє ставлення?

починали нову історію

Знайомство зазвичай починається з імен, які інколи доводиться перепитувати або просто слухати, як звертаються до людини оточуючі. Мене звати Віка Бруцька.  Якщо говорити про вік, то з висоти моїх 20 років можу сказати, що ваша «дорослість»  не залежить від цифр у паспорті.  А ще я знаю, що набагато важливіші речі дізнаєшся про людину з часом. Для мене важливо те, що я народилась у Луцьку і ні на що його не проміняю. Але… життя сповнене протиріч :)

Що змінилося в мені за ці 8 місяців, то це те, що я тепер здатна вірити настільки ж сильно, наскільки й сумніватися. Я сумніваюся у кожній новій особистості, що виходить на політичну арену в Україні, я сумніваюся у кожній статті, присвяченій Майдану чи АТО, у чесності збиральників коштів, у виправданості (місцями ефективності) бойових дій, у пацифізмові. Проте я вірю, що ці події не минуть безслідно. Вони вже наклали свій відбиток на нас, але — я вірю — далі буде більше. Я вірю, що ця здатність сумніватися в усьому примусить українців взяти відповідальність на себе. І, якими б не були приховані мотиви підбурювачів, ми — на правильному шляху.

Хтось може сказати, що я нічого в цьому не розумію, мені ж лише 20, що дуже легко сидіти в Луцьку, десь в іншому кінці країни, і розводити філософію — це правда. Ви можете сумніватися в моїх словах, але є ймовірність, що я маю рацію. Життя ж-бо сповнене протиріч.