похід на піцу

Ні дня без альма-матер. Вчора я там 10 годин простирчала, але то було чудово. Студенти котрогось із молодших курсів влаштували благодійний ярмарок тістечок, зароблені гроші — на АТО, от я і накупила нам з Насьою пончиків, навіть не спитала її попередньо. Це дуже особливий аспект мого життя — коли ділюся з кимось їжею, коли дбаю про те, щоб хтось був неголодний. Нася часто ділиться зі мною останнім бутербродом/сирником/налисником, я не можу не відповідати взаємністю.

Сьогодні ми з нею занесли у шпиталь деякий одяг, який збирали студенти ІІФ, і пакет не розпроданих учора солодощів. А потім пішли на піцу. Я не знаю, скільки пудів солі ми з нею з'їли, особливо при тому, що обидві стараємося сіллю не зловживати, але от піци ми з'їли за 4 роки огого. Нася взагалі досить особлива моя подруга, бо я вже дозволяю собі на неї кричати)) Шоб ви знали, я кричу тільки на своїх домашніх, на малу і от ще на неї. А так то я дуже неконфліктна і стримана.

У піцерії зі мною привітався один хлопчина, колишній пацієнт шпиталю. Казав, що скоро має туди знову повертатися, запрошував заходити. Це ж ніби нормально, людина вдячна, що до неї хтось навідувався, і не забуває цього. Це ж так наче має бути. Але для мене це достобіса особливий момент.

Це направду дивовижно: мало того, що вони ризикували своїм життям за нас, за нашу країну, вони ще й у шпиталі дають якесь таке світло. Просто підіть і переконайтеся. Найцікавіше, що вони самі про це не здогадуються.

Всі ці історії варті того, щоб розповідати їх своїм дітям.

дурним щастить

Я страшенно лінива. Але я встигаю стільки всього, що ніхто про це не здогадується. Окрім, хіба що, мами. :)

У своєму житті я дуже рідко маю можливість насолоджуватися плодами своєї праці. Частіше буває навпаки: докладаєш зусиль, а отримуєш таке шо-нібуть. Тому і виробилася звичка не викладатися, щоб не розчаровуватись. У моєму навчанні 20% зусиль дають 80% результату, і у надто вже рідкісних випадках я дотискаю до 100% , частіше чую, що могло би бути краще. Чесно, я не засмучуюсь, це навіть більше на похвалу схоже. Бо от уявіть, ви кажете студенту "ну все, чувак, це — максимум твоїх можливостей". Нонсенс!

У моєму житті все найкраще стається випадково. У школі я вважала, що немає нічого банальнішого, ніж після школи з поглибленим вивченням іноземних мов піти на іноземну філологію. Я вибирала між психологією і журналістикою. А потім вступила на прикладну лінгвістику і зрозуміла, що можна бути ким завгодно. Абсолютно випадково мені час від часу доводиться писати цілком журналістські статті. І просто по життю доводиться бути хорошим психологом. Прикладну лінгвістику, викладання мови і психолінгвістику я обожнюю. Хто б знав?

Абсолютно випадково мене починають називати лідером якоїсь студентської організації, хоча я того не прагну, я лише бачу завдання і шляхи їх виконання — досить очевидні речі, які може зрозуміти будь-хто, і зовсім необов'язково чекати мого схвалення.

Я дивлюся зараз на випускників шкіл, на людей у віці 17-18 років, і бачу їхню паніку. Вони чомусь сприймають вступ до університету як клятву на вірність єдиному напрямку. Ніби все, що можна в житті робити, це відвідувати/прогулювати пари і виконувати чи не виконувати домашнє завдання. Насправді свій час можна раціонально поділити і набувати різних цікавезних досвідів. Наприклад, організовувати творчі вечори. Або волонтерити у будь-якій організації. Чи знайти собі фрілансерський підробіток.

Насправді непідготоване домашнє прощають дуже часто, якщо не нахабніти. Головне потратити цей час на хорошу справу — і карма обов'язково віддячить :)