хіт-парад

Якщо складати хіт-парад мої думок за останні днів три, то це буде:
– концерт у шпиталі
– пісні Скрябіна
– Квантовий стрибок
– грип
– навчання

Наш концерт у шпиталі таки відбувся. І хоча фінальну стадію організації з моїх плечей зняли, але я все одно переживала. Це мені не властиво, але самі посудіть, коли тобі орги кажуть "ну що, Вік, все ж класно пройшло, пра?" Палишся дуже сильно зі своїм хвилюванням перед колегами. Вони через це теж проходили, тому знають.

В мене є країна, я її любив... А я? Я не дуже вмію розкидатися такими важкими словами як "люблю". І не знаю, чи любила я коли-небудь свою країну саме як країну. Однак тут є дійсно прекрасні речі — мої рідні люди, чудова сучасна музика, надзвичайна сучасна література, і слова її мови лягають особливо м'яко у рядки поезії чи прози. А ще дороги, латані і розбиті, а над ними небо, і час в дорозі, щоб подумати.

Раз на скількись там серій у Квантовому стрибку так чи інакше піднімається тема війни. Історія США, хай вона і налічує всього якихось там 400 років, сповнена війнами. До того ж, частіше це були війни далеко не визвольного характеру, як би їх не називали тогочасні ЗМІ. І все ж, у їхніх культурних продуктах пропагується мир, засуджується влада, яка допускає війну. Свобода слова?

Мої домашні грипують. І одногрупники теж. І народ з інституту. Почуваюся таким собі the last one standing, п'ю гарячий чай з імбирем, медом і лимоном, намагаюся не дихати у бік хворих :) У нас зараз така ситуація вдома/в країні/в системі охорони здоров'я, що найкращим лікуванням є просто не хворіти.

Бабуся дзвонить з лікарні і питає, чи я ще за всіма своїми важливими справами не забуваю вчитися. Не забуваю. Навіть на пари ходжу. Навіть домашнє виконую, час від часу. Але сесію я здам на "добре" і "відмінно" — це вже без варіантів) Жовтень на порозі, тайм-менеджмент тепер має вдаватися краще.


Розуму всім щасливим. Радості всім нещасним. (Жадан)

дурним щастить

Я страшенно лінива. Але я встигаю стільки всього, що ніхто про це не здогадується. Окрім, хіба що, мами. :)

У своєму житті я дуже рідко маю можливість насолоджуватися плодами своєї праці. Частіше буває навпаки: докладаєш зусиль, а отримуєш таке шо-нібуть. Тому і виробилася звичка не викладатися, щоб не розчаровуватись. У моєму навчанні 20% зусиль дають 80% результату, і у надто вже рідкісних випадках я дотискаю до 100% , частіше чую, що могло би бути краще. Чесно, я не засмучуюсь, це навіть більше на похвалу схоже. Бо от уявіть, ви кажете студенту "ну все, чувак, це — максимум твоїх можливостей". Нонсенс!

У моєму житті все найкраще стається випадково. У школі я вважала, що немає нічого банальнішого, ніж після школи з поглибленим вивченням іноземних мов піти на іноземну філологію. Я вибирала між психологією і журналістикою. А потім вступила на прикладну лінгвістику і зрозуміла, що можна бути ким завгодно. Абсолютно випадково мені час від часу доводиться писати цілком журналістські статті. І просто по життю доводиться бути хорошим психологом. Прикладну лінгвістику, викладання мови і психолінгвістику я обожнюю. Хто б знав?

Абсолютно випадково мене починають називати лідером якоїсь студентської організації, хоча я того не прагну, я лише бачу завдання і шляхи їх виконання — досить очевидні речі, які може зрозуміти будь-хто, і зовсім необов'язково чекати мого схвалення.

Я дивлюся зараз на випускників шкіл, на людей у віці 17-18 років, і бачу їхню паніку. Вони чомусь сприймають вступ до університету як клятву на вірність єдиному напрямку. Ніби все, що можна в житті робити, це відвідувати/прогулювати пари і виконувати чи не виконувати домашнє завдання. Насправді свій час можна раціонально поділити і набувати різних цікавезних досвідів. Наприклад, організовувати творчі вечори. Або волонтерити у будь-якій організації. Чи знайти собі фрілансерський підробіток.

Насправді непідготоване домашнє прощають дуже часто, якщо не нахабніти. Головне потратити цей час на хорошу справу — і карма обов'язково віддячить :)

світло

На усі чудові книжки, усіх прекрасних людей, усі мої рідні українські міста, усі мої добрі справи мені не вистачає часу і не вистачить життя. Я постійно знаходжу те (чи тих), що випромінює світло, і не можу втриматись, щоби ним не поділитися.

У мене днями був порив обіймів. І сьогодні теж хотілося обійняти Жадана, за чудові тексти, за віддачу, за спільність у поглядах. Своїх людей я обіймаю за кожної нагоди, і це не набридає, це цінується.

Чим керуються люди, коли роблять добрі справи? Чи очікують вони подяки? Чи пишаються собою? Чи думають, що десь янгол вніс їхню добру справу у списки? Чи ставиться в них десь у голові така собі галочка?

Коли я роблю те, що інші називають моїми добрими справами, ні, коли я завершую ці справи і озираюся на зроблене, я відчуваю, що це зі мною трапилося щось хороше, і що це я маю комусь подякувати. Когось обійняти.

Нехай вас частіше навідує світло, яким хочеться поділитись.

траур і забобони

Час зараз такий — купа чудових заходів скасовується через сумні події в країні. Хтось обурюється "танцями на кістках", хтось — тим, що культура і життя в цілому ніби ігноруються. Згадати лише, скільки полеміки було навколо "Бандерштату".

Проте я згадую зовсім інше — філософські розмови з ліпшим другом кількарічної давності. На мій нерелігійний погляд, заборона слухати музику після смерті когось близького абсолютно не має сенсу. Я хочу сказати, це ж не те, що ми його смерть таким чином святкуємо, просто кожен проходить через це по-своєму. Тризна у древніх русичів була ще тією гулянкою, в Карпатах ще донедавна традиційний похорон виглядав навіть якось весело. Люди просто шукали способу боротися з негативними емоціями.

Так само не розумію я заборони різноманітних культурних подій зараз. Той, хто вважає, що концерт — це неповага до померлих, може просто не йти на концерт. Той, хто на нього іде  — просто хоче послухати музику, а не висловити свою неповагу.

У світі щодня стається купа смертей і не набагато менше святкувань, не здивуюсь навіть, якщо зовсім поряд. Бо життя і смерть завжди ходять поряд.

цитата з пісні The Doors - When The Music's Over

гра контрастів

Це фото з Мелітополя, де сьогодні прощалися із екіпажем ІЛ-76.

Я не змогла його оминути саме через оті жовті життєрадісні парасольки, які рекламують напій вітчизняного виробника. Дивишся на це фото і почуваєшся цілком вирваним із реальності. Власне, на похоронах завжди трохи відчуваєш, що це не реально. Ти береш участь в обряді, який для померлого, по суті, нічого не міняє. Усі наперед знають свої ролі. І від того рухи їхні здаються тобі якимись ляльковими, а картинка — немов із якогось поганого фільму.

Щось настільки стресове, як втрата близької людини, часто видається нам просто поганим сном. Наступного дня прокидаєшся у звичному настрої, і тільки коли за кілька секунд згадуєш, що відбулося вчора, усвідомлюєш, що воно таки відбулося, насправді, і це вже не змінити.

Похорони потрібні не померлим. Похорони потрібні живим. Щоб попрощатися, усвідомити, що життя вже не буде таким самим, і спробувати якось налаштуватися на функціонування в нових умовах.

жити далі

Якщо чесно, я зовсім не знаю, про що зараз хочу писати. Те, що було "темою дня" позавчора, насправді нікуди не зникло, але ми уже понад півроку вчимося жити далі.

Сьогодні півроку виповнюється по страшному вогнехрещеві Майдану. Можна було би підняти питання того, чи знайдено злочинців, чи покарано винних... Але в усіх чудових художніх фільмах нам кажуть, що помста отруює, що треба жити далі. Я не надто в курсі того, як просувається розслідування. Може, мені мало би бути соромно. Та я бачу для себе сенс не у помсті і залякуванні "для профілактики", а у позитивних змінах.

З думок не йде ще один такий дуже влучний, пекучий твіт.
https://twitter.com/TvojaMalanka/status/490253458491326466

Бо насправді, коли щось таке стається, воно не зникає просто тому, що воно було не сьогодні. Цього не виправиш, не зітреш із хронік, не витравиш із пам'яті, хоч навіть тебе особисто це й не стосується. Ти ходиш по магазинах, дивишся фільми, читаєш книжки і п'єш чай, і тобі не псується від того смак життя, але ти і не ігноруєш той факт, не робиш вигляд, що того не було. Бо ти - людина. Не те, що...

Хто його знає, мабуть отак і виглядає наше "жити далі".