усмішка

"Солдатська сестричка" - сказала на мене сьогодні Дик. І як їх не любити, цих братів? Такі ж усі хороші.

Шпиталь  - це місце, де я знайшла дуже важливий шмат себе. І нехай я не забезпечую цих хлопців ліками, засобами гігієни чи смаколиками (інколи пробую таки), але я можу бути їхнім співрозмовником, і я відчуваю, як багато це для них важить. Хотілося б, щоб таких, як мої дівчата, що ходять зі мною туди, було більше.

Сьогодні зустріла там багато старих знайомих. І усмішки такі теплі, ніби ми всі на мить опинилися вдома. Чоловічі жарти такі чоловічі. Але такі світлі - бо сміються ж. Інколи це все, що потрібно.

хіт-парад

Якщо складати хіт-парад мої думок за останні днів три, то це буде:
– концерт у шпиталі
– пісні Скрябіна
– Квантовий стрибок
– грип
– навчання

Наш концерт у шпиталі таки відбувся. І хоча фінальну стадію організації з моїх плечей зняли, але я все одно переживала. Це мені не властиво, але самі посудіть, коли тобі орги кажуть "ну що, Вік, все ж класно пройшло, пра?" Палишся дуже сильно зі своїм хвилюванням перед колегами. Вони через це теж проходили, тому знають.

В мене є країна, я її любив... А я? Я не дуже вмію розкидатися такими важкими словами як "люблю". І не знаю, чи любила я коли-небудь свою країну саме як країну. Однак тут є дійсно прекрасні речі — мої рідні люди, чудова сучасна музика, надзвичайна сучасна література, і слова її мови лягають особливо м'яко у рядки поезії чи прози. А ще дороги, латані і розбиті, а над ними небо, і час в дорозі, щоб подумати.

Раз на скількись там серій у Квантовому стрибку так чи інакше піднімається тема війни. Історія США, хай вона і налічує всього якихось там 400 років, сповнена війнами. До того ж, частіше це були війни далеко не визвольного характеру, як би їх не називали тогочасні ЗМІ. І все ж, у їхніх культурних продуктах пропагується мир, засуджується влада, яка допускає війну. Свобода слова?

Мої домашні грипують. І одногрупники теж. І народ з інституту. Почуваюся таким собі the last one standing, п'ю гарячий чай з імбирем, медом і лимоном, намагаюся не дихати у бік хворих :) У нас зараз така ситуація вдома/в країні/в системі охорони здоров'я, що найкращим лікуванням є просто не хворіти.

Бабуся дзвонить з лікарні і питає, чи я ще за всіма своїми важливими справами не забуваю вчитися. Не забуваю. Навіть на пари ходжу. Навіть домашнє виконую, час від часу. Але сесію я здам на "добре" і "відмінно" — це вже без варіантів) Жовтень на порозі, тайм-менеджмент тепер має вдаватися краще.


Розуму всім щасливим. Радості всім нещасним. (Жадан)

спокій очевидців

Повернулася зі шпиталю, домашні питають, як там все пройшло.

— Нормально, — кажу,— добре, майора виписують, а з ним так круто говорити було. Але добре, що виписують. Додому, до сім'ї, подалі від нудних лікарняних стін.

— І про що ж ви з ним говорите?

— Та про різне. Про університет, про фільми, про ціни. Уявляєш, ма, його дружина зараз у Вінниці, каже, що там кілограм хорошої свинини коштує ну максимум 45 грн!

— А що він думає про цю ситуацію зі Сходом?

— Що ото стільки треба було гинути і вбивати, щоб вони все одно надали "статус" ДНР та ЛНР. І я з ним погоджуюся.

Я з ним погоджуюся, він мудрий чоловік. Але моя вибіркова увага бере і зосереджується зовсім не на проблемі того, що у нас в країні і досі штучний розкол, і хтось продовжує докидати дров у цей вогонь. Я виокремлюю інше: як там у палаті військовослужбовець говорить із нами про майбутнє, про потребу в освіті і саморозвитку, про цікаві або важкі для сприйняття книги, про ціни у різних містах однієї держави. І як моя мама хотіла би в нього спитати одне: що він думає про ту ситуацію зі Сходом.

Кажуть, безпосередні учасники подій переживають менший стрес, ніж спостерігачі перед екранами телевізорів чи на сайтах новин. Воістину. 

Мабуть, говорити про те, що ми всі про це думаємо, немає особливого сенсу. Воно вирішиться явно не через балачки. Воно вирішиться руками тих, хто там, з допомогою вищих сил, які дадуть чи не дадуть нам мудрих лідерів, чи хоча б шанс нам не помилитись у виборі. Вибори — лотерея, на кого б не ставив. Таке.

Є сенс говорити одне з одним. Про літературу чи ціни на хліб насущний, про подорожі і вподобання, про плани на майбутнє. Знати одне про одного щось звичайне, як у нормальних людей. А не прогнози розвитку подій, які від кожного з нас окремо зовсім мало залежать. Тут краще мовчати і діяти.

Іздрик - Молитва

а ще послухайте My Own Private Alaska - Speak To Me

бегемотовий чай

Чорний чай з бергамотом я п'ю систематично уже близько 8 років. Міцний, листовий, заварений одразу у чашці. З нього починаються мої ранки і ним же тримаю себе у робочому стані під час довгих нічних підготовок до семінарів чи екзаменів.

Сашкові сьогодні 12 група ІІФ передала 207 грн на шпиталь. Ну ми і потратили їх на чай-каву :) Не собі, а хлопцям у шпиталі.

— Доброго вечора! — Бадьоро кричу ще з порогу. — А у нас тут чай і кава є! А у вас є чай чи кава?
— Кава? Є. Чаю нема. Якби розсипного, чорного.
— У нас якраз чорний листовий є. Звичайний і з бергамотом. Вам який?
— Давайте з бергамотом.

Все зрозуміли? З бергамотом! Я давно казала, шо круті люди п'ють чай з бергамотом :)

Розносили трохи по інших палатах, двічі ввічливо відмовилися від запрошень випити того ж самого чаю і дуже продуктивно побалакали.

Там у них навалом Агати Крісті, тепер можна читати детективи і влаштовувати собі файв о'клок ті.

Життя є скрізь.

бабусі

Є у мене дві дуже круті бабусі. Одній 87 років, іншій 77. Обидві вони бачили Другу світову, кожна зі свого ракурсу. Та, що старша — типова бандерівка, була в Сибіру, може розповісти про те, що було "за Польщі", про перших і других совєтів. Здоров'я у неї не без старечих проблем, але є молоді з гіршим станом речей. Отаке.

Друга бабуся живе з нами, і про неї купу цікавого знають усі мої однокласники, усі вчителі в школі, добра третина одногрупників і навіть деякі викладачі в університеті. Вона у мене  типова полтавка ("полтавчанка" у її виконанні), щоправда родичі по телефону ідентифікують, що набралася западенських слів. А ще комуністка. Це вже як неминучість, народитися в ту добу на тих землях. Хоча для хейтерів зазначу, що комунізм — це не гріх, а просто узагальнена назва політичних переконань.

Не знаю, які там саме у неї переконання, ніколи не говорила з нею про це, може там справді така ж ситуація, як з християнами, які вважають себе християнами тільки тому, що батьки їх в дитинстві хрестили. А може вона дійсно знає, про що говорить, вчила ж усе-таки щось у тому "інституті марксизму-ленінізму". Не в тому справа.

Справа в тому, що вона сьогодні хотіла занести до шпиталю сливи. Сама. А їй важко ходити, тим більше з пакунками. Телефонні дзвінки родичам закінчує побажаннями миру всім нам. Сьогодні дзвонила родичам в Донецьку область (я прозріла: в нас є родичі в Донецькій області!). Словом, моя бабуся, для якої слово "бандерівець" — зневажлива назва ідеологічних опонентів, раптом стала з ними на один бік. Просто є щось більше, ніж політичні переконання чи ідеологія, яку напихали в голову з дитинства. Є любов до людей і розуміння, що війна — це щось протилежне до любові.

Мої дві нереальні бабусі бачили Другу світову. Але вони і не думали, що війна прийде до них ще раз. Навіть у вигляді випусків новин по телевізору. Ніхто про це не думав. А воно є.

Але я хотіла сказати, що змінюватись ніколи не пізно. І що ми їх переможемо, ми вже перемагаємо морально, бо у нас є любов. Кого "їх"? Та всіх. Всіх тих лицемірів, які міняють життя людей на гроші, або ж просто виправдовують тих, хто це робить.

знову шпиталь

Місце, де насичуєшся неймовірною енергією. Чекаєш побачити людей із якимись зрушеннями у психіці, бо хто ж витримає постійно мати справу зі смертю? А знаходиш живих і чуйних, які ще й турботливо запитають "ну як вам тут?"

Я думала, нас там приймуть гірше: якісь дівчата (і хлопці) чужі, прийшли ото, питають щось, лізуть, треба їм чемно подякувати і спровадити. Ніфіга! Нас скрізь раді бачити, кажуть, що з такими відвідувачами одужується швидше, намагаються пригощати цукерками.

— А Ви тут звідки?— Звідти.— Надовго?— Та ні, підлатаємось і туди.

Розмовляти з ними дуже легко. І відчуваєш, що люди насправді мудрі, не дурніші за тебе, навіть розумніші. Вони все чудово розуміють, і знають набагато більше від нас, знають, як там насправді. І хочуть вернутися. Вони живлять мою віру у правильність їхніх дій. Бо не можуть такі мудрі люди ризикувати життям за фальшиві цінності.

— Правий сектор... — по-батьківськи всміхається один. — Хороші вони хлопці... Їм би тільки розуму трохи більше.

— То ви вже скоро на навчання. Ну ясно. Будете ділитися враженнями. Хтось приїде з Туреччини, буде розказувати, як там круто. А ви скажете, що у госпіталь ходили. Оце вам справді є чим похвалитися.

Ми і не думали хвалитися. Але якщо вони думають, що навідувати їх у шпиталі крутіше за Туреччину, то нам дуже радісно. Дякую.

важливе

Про що думають дівчатка, збираючи валізу на відпочинок? Про сонце, водичку, пісок і хлопчиків на пляжі, напевне. Про те, чи не забули вони крем для засмаги і зарядку до мобільного. Про те, чи нормально вони важать і чи досить присідань зробили. Щось таке.

Я не хочу зараз розповідати, яка я "не така", бо не в цьому суть. Не це зараз важливе.

Я сьогодні думаю про те, що, може, варто залишитися вдома. Бо у мене на нозі дурна вавка, яку я боюся мочити, поки не загоїться. Бо ми починаємо таку собі кампанію із відвідин наших солдатів у шпиталі, і я боюся, що без мене та справа згасне. Бо треба розкручувати цей проект, а я в ньому наче якийсь монополіст ефірного часу, ніхто більше так часто не пише :)

А ще я думаю, що у мене тиждень не буде інтернету. Я цілий тиждень не знатиму, що робиться в країні, які міста звільнили, хто ще загинув, чим обернулася путінська гуманітарка. Ніби можна буде трохи від цього відпочити, але, з іншого боку, вже так звикли до цього моніторингу життя України...

Я думаю про Світязь і думаю про хлопців у хірургічному відділенні шпиталю. Про те, що вони розпитували, скільки здорових і сильних чоловіків зі сходу, на мою думку, зараз у Луцьку. І знову про Світязь і про те, що хтось із них сказав, що там дурня якась робиться, що туди наїхало людей РІЗНИХ. Зокрема тих, що могли б обороняти свою землю, і замість яких гинуть наші хлопці.

Я люблю Світязь. Більше, ніж море. Нехай тільки все, чому я дала поштовх днями, рухається своєю траєкторією, поки не повернусь.

Дивно так... що тепер тобі важливе.

шпиталь

трохи схалявлю і таки закину в проект. бо це мій день в Україні сьогодні