усмішка

"Солдатська сестричка" - сказала на мене сьогодні Дик. І як їх не любити, цих братів? Такі ж усі хороші.

Шпиталь  - це місце, де я знайшла дуже важливий шмат себе. І нехай я не забезпечую цих хлопців ліками, засобами гігієни чи смаколиками (інколи пробую таки), але я можу бути їхнім співрозмовником, і я відчуваю, як багато це для них важить. Хотілося б, щоб таких, як мої дівчата, що ходять зі мною туди, було більше.

Сьогодні зустріла там багато старих знайомих. І усмішки такі теплі, ніби ми всі на мить опинилися вдома. Чоловічі жарти такі чоловічі. Але такі світлі - бо сміються ж. Інколи це все, що потрібно.

светрики

Цієї осені  моя манія на hoodies & sweatshirts перетворилася на манію на звичайні в'язані светрики. Отак заглядаю до шафи і думаю "треба більше светрів. більше светрів! ще більше светрів!" Два я собі купила, а третій мама дов'язує.

Я ніколи не любила плести на спицях. Мені і гачком нелегко було навчитися, але гачок один. А спиць дві. І з того пішли усі мої проблеми, усі збивання у лицьових-виворітних петлях, повне невміння плести кількома кольорами і повне розчарування в собі як у потенційній майстрині плетіння на спицях.

Але в холодній квартирі, де тільки-но вчора увімкнули центральне опалення, і в холодному університеті, де його ще не увімкнули, усі змерзлі стають твоїми братами. І раптом мені захотілося наплести сотню-дві чоловічих светрів і передати нашим бійцям. Щоб із часточкою мого тепла, бо, попри усю мою самокритику, я все ж вірю, що світло іде від певних людей незалежно від того, яку релігію вони сповідують і чи сповідують взагалі.

Вчитися довго, ще довше і справді плести 100 светрів, значно швидше кинути на рахунок гроші і нехай за них придбають термо. Треба тільки, щоби нас, мікромеценатів, було якомога більше. Бо на державний апарат нема чого сподіватися, вони зайняті виборами, агітацією, потім підрахунком голосів і поділом крісел. А теплий одяг потрібен ще "вчора".

Не замерзніть. Обіймайтесь частіше.

привіт, світле майбутнє

Про війну я знаю мало. З книжок і новин. От у Ремарка читала, що під час бомбардування вони вимикали світло вдома.

Зараз сиджу без світла, лише з мобільним інтернетом. У будинку поряд теж світла нема. Вікна світяться лише по  той бік проспекту. Вже років з п'яти не боюся темряви, але зараз якось моторошно... У нас світла нема теж через війну. Так, на Луцьк не падають бомби, але якби не кризова ситуація у країні, то нам би не довелося так економити.

І води гарячої нема, лише на вихідних пускають. Дивно це. Одразу уявляю дітей середини 21 століття, як вони це у підручниках історії читатимуть.

Але при цьому всьому. Люди по той берег проспекту) і інші, у кого є світло та інтернет, послухайте Один В Каное - Пообіцяй мені

світло

На усі чудові книжки, усіх прекрасних людей, усі мої рідні українські міста, усі мої добрі справи мені не вистачає часу і не вистачить життя. Я постійно знаходжу те (чи тих), що випромінює світло, і не можу втриматись, щоби ним не поділитися.

У мене днями був порив обіймів. І сьогодні теж хотілося обійняти Жадана, за чудові тексти, за віддачу, за спільність у поглядах. Своїх людей я обіймаю за кожної нагоди, і це не набридає, це цінується.

Чим керуються люди, коли роблять добрі справи? Чи очікують вони подяки? Чи пишаються собою? Чи думають, що десь янгол вніс їхню добру справу у списки? Чи ставиться в них десь у голові така собі галочка?

Коли я роблю те, що інші називають моїми добрими справами, ні, коли я завершую ці справи і озираюся на зроблене, я відчуваю, що це зі мною трапилося щось хороше, і що це я маю комусь подякувати. Когось обійняти.

Нехай вас частіше навідує світло, яким хочеться поділитись.