похід на піцу

Ні дня без альма-матер. Вчора я там 10 годин простирчала, але то було чудово. Студенти котрогось із молодших курсів влаштували благодійний ярмарок тістечок, зароблені гроші — на АТО, от я і накупила нам з Насьою пончиків, навіть не спитала її попередньо. Це дуже особливий аспект мого життя — коли ділюся з кимось їжею, коли дбаю про те, щоб хтось був неголодний. Нася часто ділиться зі мною останнім бутербродом/сирником/налисником, я не можу не відповідати взаємністю.

Сьогодні ми з нею занесли у шпиталь деякий одяг, який збирали студенти ІІФ, і пакет не розпроданих учора солодощів. А потім пішли на піцу. Я не знаю, скільки пудів солі ми з нею з'їли, особливо при тому, що обидві стараємося сіллю не зловживати, але от піци ми з'їли за 4 роки огого. Нася взагалі досить особлива моя подруга, бо я вже дозволяю собі на неї кричати)) Шоб ви знали, я кричу тільки на своїх домашніх, на малу і от ще на неї. А так то я дуже неконфліктна і стримана.

У піцерії зі мною привітався один хлопчина, колишній пацієнт шпиталю. Казав, що скоро має туди знову повертатися, запрошував заходити. Це ж ніби нормально, людина вдячна, що до неї хтось навідувався, і не забуває цього. Це ж так наче має бути. Але для мене це достобіса особливий момент.

Це направду дивовижно: мало того, що вони ризикували своїм життям за нас, за нашу країну, вони ще й у шпиталі дають якесь таке світло. Просто підіть і переконайтеся. Найцікавіше, що вони самі про це не здогадуються.

Всі ці історії варті того, щоб розповідати їх своїм дітям.

може ми марно гаємо час?

Бумбокс мені дуже зіпсувався. Океан Ельзи мені зіпсувався ще дужче. Усі ці їхні дуети — просто рекламні трюки у боротьбі за розширення аудиторії, і це так у розріз іде з моїм уявленням про справжню творчість. Тексти стають простішими, мелодії все менш вигадливими, і вже немає того снобського кайфу в сприйманні, не можна похвалитися тим, що ти в меншості, яка розуміє.

Ті, хто пишуть вірші — гірші від наркоманів. Бо коли нам довго не пишеться, нас починає ламати і нам здається, що світ розбивається на друзки. Потреба у реалізації своїх амбіцій і творчих планів постає перед реальною загрозою так ніколи і не бути задоволеною. Коли у глухий кут заходить хоча б один твій проект, це вже достатньо важко. Коли таких проектів більше — починаєш сумніватися у доцільності шось робити взагалі.

Все стає якимось прісним і незначним. Ті, від кого перся у підлітковому віці, падають у твоїх очах, ідеї, якими горів, здаються тепер дурними, майбутнє — суцільною чорною дірою без мети і сенсу.

Day in UA — ще зовсім молодий, але дуже амбітний проект. Я не є ідейним натхненником, проте надзвичайно приємно бути тут з самого початку. Ми поставили собі мету писати нову, геть нову, історію України, де не буде фактів, маніпуляції ними, а тільки враження якомога більшої кількості людей, уся амплітуда переконань. Це як в імпресіоністів —  зблизька просто купа кольорових цяток, а здалека —  цілісна картина. І може ми почуємо інших, і нас почують більше, і якось можна буде не варитися тільки у власному соці.

Може ми почнемо нову історію, де люди мають трохи кращу пам'ять про усі набиті ґулі і не наступають на ті ж граблі. Найскладніше у цьому — не розбитися об "і шо?", не забити тільки тому, що все навколо розвалюється. Війна колись закінчиться, чорні смуги в житті — теж, але ми залишимось, може не всі і не такі, як колись, але які вже будемо. Багато що доведеться починати спочатку, щось можна буде продовжувати.

А щось — ніколи не повторювати. Головне не забути.

P. S. раджу прочитати "10 слів про Вітчизну" Олексія Чупи

історія та діти

Останнім часом спостерігаю зростання популярності націоналістичного руху. Ще зовсім юні серця палають любов'ю до рідного краю і ненавистю до всього чужого. І це так по-дитячому мило і наївно, що навіть не хочеться називати це дурістю. Але при всьому тому запалі їм бракує знань. Вони не знають власної історії, тож їхні поривання справляють враження бездумної тенденційності.

Те, що було у совіцького союзу і те, чого бракує Україні — міцна ідеологія. Протягом усього існування СРСР політтехнологічні селекціонери билися над виведенням "савєцкого чєлавєка". І треба сказати, шо воно їм вдалося. На наше щастя, українці нікуди не зникли. Але наше почуття ідентичності ще тільки-но почало вчитися говорити.

Так ото до чого я веду. Діти мають знати, яку країну вони люблять. Наприклад те, що етнічні українські землі лежать і за межами нашої держави, але навряд є якийсь сенс у встановленні історичної справедливості, бо місцеве населення уже давно асимілювалося. Чи те, що значну частину українців Сходу виморили голодом 80 років тому, а прогалини заселили кримінальними елементами. Тож питання ідентифікації себе як українця там радше питання свідомості, аніж крові; "свої" можуть виявитися ще тими покидьками, а "чужі", навпаки, справжніми Людьми.

Діти мають знати минуле, бо вони — наше майбутнє.