светрики

Цієї осені  моя манія на hoodies & sweatshirts перетворилася на манію на звичайні в'язані светрики. Отак заглядаю до шафи і думаю "треба більше светрів. більше светрів! ще більше светрів!" Два я собі купила, а третій мама дов'язує.

Я ніколи не любила плести на спицях. Мені і гачком нелегко було навчитися, але гачок один. А спиць дві. І з того пішли усі мої проблеми, усі збивання у лицьових-виворітних петлях, повне невміння плести кількома кольорами і повне розчарування в собі як у потенційній майстрині плетіння на спицях.

Але в холодній квартирі, де тільки-но вчора увімкнули центральне опалення, і в холодному університеті, де його ще не увімкнули, усі змерзлі стають твоїми братами. І раптом мені захотілося наплести сотню-дві чоловічих светрів і передати нашим бійцям. Щоб із часточкою мого тепла, бо, попри усю мою самокритику, я все ж вірю, що світло іде від певних людей незалежно від того, яку релігію вони сповідують і чи сповідують взагалі.

Вчитися довго, ще довше і справді плести 100 светрів, значно швидше кинути на рахунок гроші і нехай за них придбають термо. Треба тільки, щоби нас, мікромеценатів, було якомога більше. Бо на державний апарат нема чого сподіватися, вони зайняті виборами, агітацією, потім підрахунком голосів і поділом крісел. А теплий одяг потрібен ще "вчора".

Не замерзніть. Обіймайтесь частіше.

похід на піцу

Ні дня без альма-матер. Вчора я там 10 годин простирчала, але то було чудово. Студенти котрогось із молодших курсів влаштували благодійний ярмарок тістечок, зароблені гроші — на АТО, от я і накупила нам з Насьою пончиків, навіть не спитала її попередньо. Це дуже особливий аспект мого життя — коли ділюся з кимось їжею, коли дбаю про те, щоб хтось був неголодний. Нася часто ділиться зі мною останнім бутербродом/сирником/налисником, я не можу не відповідати взаємністю.

Сьогодні ми з нею занесли у шпиталь деякий одяг, який збирали студенти ІІФ, і пакет не розпроданих учора солодощів. А потім пішли на піцу. Я не знаю, скільки пудів солі ми з нею з'їли, особливо при тому, що обидві стараємося сіллю не зловживати, але от піци ми з'їли за 4 роки огого. Нася взагалі досить особлива моя подруга, бо я вже дозволяю собі на неї кричати)) Шоб ви знали, я кричу тільки на своїх домашніх, на малу і от ще на неї. А так то я дуже неконфліктна і стримана.

У піцерії зі мною привітався один хлопчина, колишній пацієнт шпиталю. Казав, що скоро має туди знову повертатися, запрошував заходити. Це ж ніби нормально, людина вдячна, що до неї хтось навідувався, і не забуває цього. Це ж так наче має бути. Але для мене це достобіса особливий момент.

Це направду дивовижно: мало того, що вони ризикували своїм життям за нас, за нашу країну, вони ще й у шпиталі дають якесь таке світло. Просто підіть і переконайтеся. Найцікавіше, що вони самі про це не здогадуються.

Всі ці історії варті того, щоб розповідати їх своїм дітям.

хіт-парад

Якщо складати хіт-парад мої думок за останні днів три, то це буде:
– концерт у шпиталі
– пісні Скрябіна
– Квантовий стрибок
– грип
– навчання

Наш концерт у шпиталі таки відбувся. І хоча фінальну стадію організації з моїх плечей зняли, але я все одно переживала. Це мені не властиво, але самі посудіть, коли тобі орги кажуть "ну що, Вік, все ж класно пройшло, пра?" Палишся дуже сильно зі своїм хвилюванням перед колегами. Вони через це теж проходили, тому знають.

В мене є країна, я її любив... А я? Я не дуже вмію розкидатися такими важкими словами як "люблю". І не знаю, чи любила я коли-небудь свою країну саме як країну. Однак тут є дійсно прекрасні речі — мої рідні люди, чудова сучасна музика, надзвичайна сучасна література, і слова її мови лягають особливо м'яко у рядки поезії чи прози. А ще дороги, латані і розбиті, а над ними небо, і час в дорозі, щоб подумати.

Раз на скількись там серій у Квантовому стрибку так чи інакше піднімається тема війни. Історія США, хай вона і налічує всього якихось там 400 років, сповнена війнами. До того ж, частіше це були війни далеко не визвольного характеру, як би їх не називали тогочасні ЗМІ. І все ж, у їхніх культурних продуктах пропагується мир, засуджується влада, яка допускає війну. Свобода слова?

Мої домашні грипують. І одногрупники теж. І народ з інституту. Почуваюся таким собі the last one standing, п'ю гарячий чай з імбирем, медом і лимоном, намагаюся не дихати у бік хворих :) У нас зараз така ситуація вдома/в країні/в системі охорони здоров'я, що найкращим лікуванням є просто не хворіти.

Бабуся дзвонить з лікарні і питає, чи я ще за всіма своїми важливими справами не забуваю вчитися. Не забуваю. Навіть на пари ходжу. Навіть домашнє виконую, час від часу. Але сесію я здам на "добре" і "відмінно" — це вже без варіантів) Жовтень на порозі, тайм-менеджмент тепер має вдаватися краще.


Розуму всім щасливим. Радості всім нещасним. (Жадан)