накипіло

От не люблю я людей, які не мають власної думки. Трохи недолюблюю тих, хто не вміє визнавати свої помилки, але перших переношу ще гірше.

От моя Нася, коли її віру намагаються похитнути, — прекрасне видовище! Добирайте слова, коли критикуєте її, бо як не вдарить, то накричить :)) хоча це я вже переборщила, бо наприкінці суперечки вона цілком здатна послатися на джерело і переадресувати на нього всі претензії опонента ("ну я не знаю, я чула таке, може то вони шось наплутали")

Але коли люди ведуться на всілякі провокації... Варто мені лише хмикнути зневажливо (чи на їх адресу?) — і вони починають виправдовуватися. Бог з вами, я ще й не почала вас критикувати, я ще не сказала, що не погоджуюся з вашою думкою. А навіть якщо й не погоджуюся, то що? Чорт забирай, це ВАША думка, ваше життя, ви що, через рік, коли ми вже не перетинатимемось, все ще паритиметесь через те, що я про вас подумаю? Я ж нічого не вирішую.

Мене бісить, коли на біле кажуть чорне. Але ще більше мене бісить, коли "ну воно то конєшно біле но навєрно всьо такі не зовсім. да, якесь воно трохі чорне". І не треба прикриватися тим, що немає суто білого і чорного, це я і без вас знаю. Ви яким саме його бачите?

А такі люди пробиваються у верхи, бо не всі здатні детектити цю їхню хамелеоністість. І потім дивуємось, чого війна є, але "насправді" її нема.

У мене все.

пацифізм

Я, знаєте, хоч і пацифіст, але як треба можу і відпацифіздити.

Дереш, "Архе" 

Чи не найбільше сутичок стається навколо того, чи силове вирішення — справді вирішення.  Останні місяців 9 у нашій країні ведеться полеміка щодо виправданості застосування сили. Аргументи є і "за", і "проти", і з кожним днем і тих, і інших стає все більше, та жодна шалька не переважить. Ми хочемо миру, просто кожен бачить шлях до нього по-різному.

Моя Настя, яка добре шариться у різній символіці, цієї весни пояснювала мені, що пацифік насправді означає не мир, а не-спротив. Примусило мене задуматись. Виявляється, неспротив не гарантує мир. Інша моя подруга сказала геніальну річ: "ти можеш підставити другу щоку, якщо вдарили тебе, але краще відбивайся, бо наступного разу вдарять твою маму, сестру, сина, когось, хто відбиватися не може".

Я дуже не люблю тему Другої світової. Надто багато спекуляцій залучено. Але якщо вже і сприймати, то через призму чогось такого, як "Час жити, час помирати" Ремарка. Інший бік медалі, де солдати нападника не хочуть війни, розуміють усю її безглуздість і несправедливість. Цікаво, чи є такі зараз тут, точніше, там?

Штука в тому, що війна, яка розпочалася, так просто не закінчиться. Бо ведуть її не солдати, тож якби навіть хтось і практикував неспротив, результат би був десь таким же, як у вищезгаданому романі Ремарка. І не важливо, чи переважує хоч якась із шальок. Те, що відбувається у ріал-таймі, не керується аргументами.

лайка

Сьогодні я дивом не вимкнула будильник о 10 і не заснула ще аж до обіду. Полізла у фейсбук з телефону глянути оновлення і зависла на одному. Жіночка (якось дивно називати цю особу дівчиною, дівчата у моєму розумінні або роблять дурниці, або мовчки спостерігають, як їх роблять інші) бідкалася, що нація скочується в канаву, бо мало не на кожному кроці бачимо абревіатуру "птн пнх". З одного боку, якийсь сенс у її словах був. Завжди вважала, що вербально ображати ворога — це вияв того, що більше ні на що краще ти не здатен, не можеш із виразом благородної зневаги на фейсі пройти повз або ж, як справжній чоловік, щиро і відверто начистити йому пику. Собака, який гавкає, ніколи не кусає, чи як...

З іншого боку, "птн пнх" — це вже мем, його просто так не викорінити, потрібно знайти щось гідне натомість. І так воно і станеться з часом. Коли всі ті емоції, вкладені у перше "птн пнх", перестануть нас боліти. Крім того, ця лайка уже стала символом. Все менше фокусуються її вживачі на ймовірності донесення її до адресата. Все більше людей використовують цей хештег просто аби відчути себе частиною однієї великої ідеї.

Та й узагалі, як для звертання до особи такого рівня, ми вже й так окультурили цю фразу далі нікуди. Усе інше було би просто брехнею.

Власне, я навіть не знаю, куди йому краще піти: туди, куди ми посилаємо його зараз, чи до дідька, згідно з давніми традиціями української лайки. Зрештою, думаю, він побуває і там, і там.

терористи

Десь фейсбуком бігала авторитетна думка, мовляв, АТО виходить на фінішну пряму, тож варто очікувати хвилю терактів великими містами України — останні потуги агонізуючого звіра днр-лнр. Порошенко відмінив гучні святкування Дня незалежності. Хоча то радше щоби не відміняти в останній момент через жалобу. Часи у нас такі — мусимо постійно відміняти хороші світлі речі.

У Львові телефонні терористи уже "мінували" десяток готелів за день.

А в мене у Києві дуже близький друг, і я хочу його навідати. І то все таке дурне, які ще теракти? Вони аж ніяк не примусять населення думати, що сепаратисти  — білі пухнасті створіння, жити поруч з якими — одне задоволення. Ну телефонними мінуваннями лякати  — то ще так. А от вбивати мирне населення неприцільно?

А потім думаєш собі, чи не цим вони зараз займаються на Сході? Так, звісно, у них на першому плані  —  українські військові, та і прикрі збіги обставин трапляються, як от з боїнгом, але мирне населення теж гине.

Я хочу бачитися з друзями у різних куточках країни, хочу не боятися за життя хороших людей, хочу святкувати єдине свято, яке має для мене сенс — свято моєї країни. І хто стоїть на шляху до здійснення цих бажань? Купка психів, яких фінансує Путлер.

P.S. Може і добре, що у майданівців не було зброї. Інакше б війна розв'язалася ще раніше і одразу в Києві, тривала би ще довше і смертей було би більше. І вина лежала би на людях, з якими я по один бік, а це уже страшенно тяжко.