brothers

Знаєте, я не хочу, щоб когось із моїх близьких друзів мобілізували. Я готова захоплюватися героїчністю наших солдатів, лиш би тільки за тих, хто мені, як брати, не довелося переживати. Я розумію, що є якась справедливість, що не може бути так, що одні ризикують життям за свою країну, а інші тим часом відсиджуються вдома. Але всі аргументи — ніщо проти любові до цих людей, яких хочеш вберегти. Любов до Вітчизни — ніщо проти любові до людей. Виходить так?

Якийсь грьобаний "Тарас Бульба" виходить. Чи то навпаки.

знову шпиталь

Місце, де насичуєшся неймовірною енергією. Чекаєш побачити людей із якимись зрушеннями у психіці, бо хто ж витримає постійно мати справу зі смертю? А знаходиш живих і чуйних, які ще й турботливо запитають "ну як вам тут?"

Я думала, нас там приймуть гірше: якісь дівчата (і хлопці) чужі, прийшли ото, питають щось, лізуть, треба їм чемно подякувати і спровадити. Ніфіга! Нас скрізь раді бачити, кажуть, що з такими відвідувачами одужується швидше, намагаються пригощати цукерками.

— А Ви тут звідки?— Звідти.— Надовго?— Та ні, підлатаємось і туди.

Розмовляти з ними дуже легко. І відчуваєш, що люди насправді мудрі, не дурніші за тебе, навіть розумніші. Вони все чудово розуміють, і знають набагато більше від нас, знають, як там насправді. І хочуть вернутися. Вони живлять мою віру у правильність їхніх дій. Бо не можуть такі мудрі люди ризикувати життям за фальшиві цінності.

— Правий сектор... — по-батьківськи всміхається один. — Хороші вони хлопці... Їм би тільки розуму трохи більше.

— То ви вже скоро на навчання. Ну ясно. Будете ділитися враженнями. Хтось приїде з Туреччини, буде розказувати, як там круто. А ви скажете, що у госпіталь ходили. Оце вам справді є чим похвалитися.

Ми і не думали хвалитися. Але якщо вони думають, що навідувати їх у шпиталі крутіше за Туреччину, то нам дуже радісно. Дякую.

космос

Космополітизм (від давньогрецької κοσμοπολίτης — космополіт, людина світу) — ідеологія, яка надає пріоритетне значення загальнолюдським цінностям і другорядне — національним проблемам. (Вікіпедія)

У мені дуже багато любові до людей. І дуже багато роздратування на них. Їм чомусь усе треба штучно спрощувати і штучно ускладнювати, і якось не сидиться на місці, і не можна залишити світ таким, яким він від природи є. Якщо протекція національних інтересів — то це вже фашизм, якщо боротьба з дискримінацією, то доведена до абсурду, коли захищаючи права "ображених" утискають інших. Усе настільки безглуздо. Люди готові вбивати інших людей. Заради чого? Заради грошей? Можна подумати, вони самі ніколи не помруть.

Я не розумію того, коли народ плює на свою самобутність і дозволяє асимілювати себе. Я так само не розумію того, коли народ дозволяє національним лідерам ошукати себе і опускається до геноциду. Друг днями гарно сказав: "ти повинен зробити так, щоб ти вижив, щоб ти був кращим, ніж вони, щоб твої нащадки пережили їхніх нащадків. в цьому сенсі вогнепальна зброя — велика несправедливість, бо дає шанс недостойним". Він мав на увазі духовний і фізичний розвиток, і мені це дуже імпонує.

Не вважаю, що захист національних інтересів — щось антигуманне. Він не повинен бути антигуманним. Але в цьому ідіотському світі часто саме так і є.

зднемтогочогонема | огляд

"зднемтогочогонема" — так написала я два роки тому на своїй сторінці вк

Підліткам властиво бути скептичними саме через те, що інші надто часто думають, що підлітки не здатні тверезо дивитися на світ. Скепсис моїх вісімнадцяти, усе ж, разюче відрізняється від мого сьогоднішнього.

Два роки тому у нас був ярмарок, святковий натовп, кульки, дешева випивка і салют. Цьогоріч у нас є Герої Майдану, війна та її Герої, прощання із загиблим в АТО лучанином, жалоба і безмежна любов. І може немає саме тієї незалежності, і треба, так само як і два роки тому, думати, де брати газ і когось слухати, але є значно більше усвідомленості. Тоді мені не надто вірилось, що ми почнемо рухатися, тепер я бачу рух на власні очі.

Не всі українці разом святкують Різдво чи Великдень, комусь так само не подобаються нав'язані срср традиції святкування Нового року, але усі українці відчувають, що День Незалежності України — це їхнє спільне свято.

Особисто у мене є ще й sense of achievment: ми не просто згадали, що сьогодні можна щось відсвяткувати, ми зробили свій вклад, ми встали з дупи і зробили те, чого вимагала від нас наша любов до своєї країни і до людей. Ось це і є причиною радіти.

Сьогодні прохолодно, але я таки вийду з дому. І обов'язково вдягну вишиванку. Не тому, що модно, а тому, що настрій саме на це.

З Днем Незалежності, українці. Ви — чудові.

важливе

Про що думають дівчатка, збираючи валізу на відпочинок? Про сонце, водичку, пісок і хлопчиків на пляжі, напевне. Про те, чи не забули вони крем для засмаги і зарядку до мобільного. Про те, чи нормально вони важать і чи досить присідань зробили. Щось таке.

Я не хочу зараз розповідати, яка я "не така", бо не в цьому суть. Не це зараз важливе.

Я сьогодні думаю про те, що, може, варто залишитися вдома. Бо у мене на нозі дурна вавка, яку я боюся мочити, поки не загоїться. Бо ми починаємо таку собі кампанію із відвідин наших солдатів у шпиталі, і я боюся, що без мене та справа згасне. Бо треба розкручувати цей проект, а я в ньому наче якийсь монополіст ефірного часу, ніхто більше так часто не пише :)

А ще я думаю, що у мене тиждень не буде інтернету. Я цілий тиждень не знатиму, що робиться в країні, які міста звільнили, хто ще загинув, чим обернулася путінська гуманітарка. Ніби можна буде трохи від цього відпочити, але, з іншого боку, вже так звикли до цього моніторингу життя України...

Я думаю про Світязь і думаю про хлопців у хірургічному відділенні шпиталю. Про те, що вони розпитували, скільки здорових і сильних чоловіків зі сходу, на мою думку, зараз у Луцьку. І знову про Світязь і про те, що хтось із них сказав, що там дурня якась робиться, що туди наїхало людей РІЗНИХ. Зокрема тих, що могли б обороняти свою землю, і замість яких гинуть наші хлопці.

Я люблю Світязь. Більше, ніж море. Нехай тільки все, чому я дала поштовх днями, рухається своєю траєкторією, поки не повернусь.

Дивно так... що тепер тобі важливе.

шпиталь

трохи схалявлю і таки закину в проект. бо це мій день в Україні сьогодні

хмара

Друг сьогодні розповідав, як вони файно з'їздили в Карпати із його дівчиною. Про сім'ю харківських бандерівців, з якими познайомилися там. Про доброго водія вантажного буса, котрий підвіз їх за так. Про туристів зі Львова, що підібрали їх у зливу під Говерлою і покликали до себе грітися коло вогнища.

Карпати — то таке чудове місце, в яке закохуєшся, побувавши там навіть лише раз, і завше хочеш повертатися. 

Потім небо над Луцьком затягнуло сіро-синім, і ми покрутили педалі у напрямку "додому".

Зараз мені в голові грає Карна - Хмара:

Стогне рідна моя
З часу, коли ми віддали
Землю тим, хто не з нами,
Волю – грошам.
Правда тільки одна,
Правда – батькова мрія,
Рідну землю любити.
Мабуть, це наша остання надія!

Фото зроблене не сьогодні. Шукаю красу на новій локації.

втома

Люстрація. Те, заради чого ми стояли на Майдані. Ну добре, я далі луцького майдану не зайшла, але я одна, а стояли мільйони.

Сьогодні лунали заклики блокувати Верховну Раду, щоб примусити їх прийняти закон про очищення влади. Сьогодні було підбито сумні підсумки дня: ми згубили свій запал. І виходить, що брехали собі, кажучи "пора прибрати Майдан, в разі чого ми знову зберемося". Ні, прибирання — правильне рішення, неправильно тільки те, що ми порушили дану собі обіцянку.

Хоча яке я маю право засуджувати тих людей? Я така ж, як і вони. Я втомилася.

Грудень. Коли ми ще не дозволяли собі втоми.

метафізика

Люди такі різні і такі схожі. Їм усім потрібно у щось вірити, але жодному з них — нас — не доступна абсолютна істина. Ходимо під цим небом і віримо у те, що чуємо частіше. Наші релігійні, політичні та усілякі інші переконання напряму залежать від нашого оточення.

Наші переконання об'єднують нас в групки. Але кожен додає до ідеї щось своє, якісь трактування чи фільтри. Ось чому ми такі схожі і такі різні.

Зараз в мережі повно розповідей про те, що деякі біженці зі Сходу поводяться дуже нахабно і навіть вороже. Але я бачила іншу сторону. Щотижня бачу людей, які з власної ініціативи ходять на курси української мови. Вони намагаються залишатися позитивними і доброзичливими. Їхні діти малюють малюнки для українських солдатів в АТО. Звісно, всі люди різні, трапляються і мудаки, але ось ці люди — виключно чудові.

Сьогодні натрапила на агітаційний вірш, цитувати не буду, бо він ображає моє почуття прекрасного (і це тільки форма, не зміст). Але загалом ідеться про те, що мирний житель, котрий загинув від сліпої міни, шкодує, що не оборонявся разом із ополченцями днр-лнр.

Перепрошую, та хіба проводилася би зараз АТО, якби тих ополченців не було? І хіба не про те саме зараз думає мирне населення Донбасу? Може я і справді отримую недостовірну картинку із українських ЗМІ. Якщо це дійсно так, якщо я помиляюся — прошу дуже, я відкрита до нової інформації, але лише чітких аргументів і живих свідчень, не голослівних тверджень, не вузьколобих образ і наїздів, не фабрикацій. Кожен охочий може спробувати переконати мене, що українська армія прийшла би нищити самих тільки мирних жителів.

Олексій Жупанський, "Побутовий сатанізм", новела "Послання Деконструктора як точка відліку нового буття". Zum Nachdenken

траур і забобони

Час зараз такий — купа чудових заходів скасовується через сумні події в країні. Хтось обурюється "танцями на кістках", хтось — тим, що культура і життя в цілому ніби ігноруються. Згадати лише, скільки полеміки було навколо "Бандерштату".

Проте я згадую зовсім інше — філософські розмови з ліпшим другом кількарічної давності. На мій нерелігійний погляд, заборона слухати музику після смерті когось близького абсолютно не має сенсу. Я хочу сказати, це ж не те, що ми його смерть таким чином святкуємо, просто кожен проходить через це по-своєму. Тризна у древніх русичів була ще тією гулянкою, в Карпатах ще донедавна традиційний похорон виглядав навіть якось весело. Люди просто шукали способу боротися з негативними емоціями.

Так само не розумію я заборони різноманітних культурних подій зараз. Той, хто вважає, що концерт — це неповага до померлих, може просто не йти на концерт. Той, хто на нього іде  — просто хоче послухати музику, а не висловити свою неповагу.

У світі щодня стається купа смертей і не набагато менше святкувань, не здивуюсь навіть, якщо зовсім поряд. Бо життя і смерть завжди ходять поряд.

цитата з пісні The Doors - When The Music's Over

може ми марно гаємо час?

Бумбокс мені дуже зіпсувався. Океан Ельзи мені зіпсувався ще дужче. Усі ці їхні дуети — просто рекламні трюки у боротьбі за розширення аудиторії, і це так у розріз іде з моїм уявленням про справжню творчість. Тексти стають простішими, мелодії все менш вигадливими, і вже немає того снобського кайфу в сприйманні, не можна похвалитися тим, що ти в меншості, яка розуміє.

Ті, хто пишуть вірші — гірші від наркоманів. Бо коли нам довго не пишеться, нас починає ламати і нам здається, що світ розбивається на друзки. Потреба у реалізації своїх амбіцій і творчих планів постає перед реальною загрозою так ніколи і не бути задоволеною. Коли у глухий кут заходить хоча б один твій проект, це вже достатньо важко. Коли таких проектів більше — починаєш сумніватися у доцільності шось робити взагалі.

Все стає якимось прісним і незначним. Ті, від кого перся у підлітковому віці, падають у твоїх очах, ідеї, якими горів, здаються тепер дурними, майбутнє — суцільною чорною дірою без мети і сенсу.

Day in UA — ще зовсім молодий, але дуже амбітний проект. Я не є ідейним натхненником, проте надзвичайно приємно бути тут з самого початку. Ми поставили собі мету писати нову, геть нову, історію України, де не буде фактів, маніпуляції ними, а тільки враження якомога більшої кількості людей, уся амплітуда переконань. Це як в імпресіоністів —  зблизька просто купа кольорових цяток, а здалека —  цілісна картина. І може ми почуємо інших, і нас почують більше, і якось можна буде не варитися тільки у власному соці.

Може ми почнемо нову історію, де люди мають трохи кращу пам'ять про усі набиті ґулі і не наступають на ті ж граблі. Найскладніше у цьому — не розбитися об "і шо?", не забити тільки тому, що все навколо розвалюється. Війна колись закінчиться, чорні смуги в житті — теж, але ми залишимось, може не всі і не такі, як колись, але які вже будемо. Багато що доведеться починати спочатку, щось можна буде продовжувати.

А щось — ніколи не повторювати. Головне не забути.

P. S. раджу прочитати "10 слів про Вітчизну" Олексія Чупи

пацифізм

Я, знаєте, хоч і пацифіст, але як треба можу і відпацифіздити.

Дереш, "Архе" 

Чи не найбільше сутичок стається навколо того, чи силове вирішення — справді вирішення.  Останні місяців 9 у нашій країні ведеться полеміка щодо виправданості застосування сили. Аргументи є і "за", і "проти", і з кожним днем і тих, і інших стає все більше, та жодна шалька не переважить. Ми хочемо миру, просто кожен бачить шлях до нього по-різному.

Моя Настя, яка добре шариться у різній символіці, цієї весни пояснювала мені, що пацифік насправді означає не мир, а не-спротив. Примусило мене задуматись. Виявляється, неспротив не гарантує мир. Інша моя подруга сказала геніальну річ: "ти можеш підставити другу щоку, якщо вдарили тебе, але краще відбивайся, бо наступного разу вдарять твою маму, сестру, сина, когось, хто відбиватися не може".

Я дуже не люблю тему Другої світової. Надто багато спекуляцій залучено. Але якщо вже і сприймати, то через призму чогось такого, як "Час жити, час помирати" Ремарка. Інший бік медалі, де солдати нападника не хочуть війни, розуміють усю її безглуздість і несправедливість. Цікаво, чи є такі зараз тут, точніше, там?

Штука в тому, що війна, яка розпочалася, так просто не закінчиться. Бо ведуть її не солдати, тож якби навіть хтось і практикував неспротив, результат би був десь таким же, як у вищезгаданому романі Ремарка. І не важливо, чи переважує хоч якась із шальок. Те, що відбувається у ріал-таймі, не керується аргументами.

гаряча вода

Кому що, а курці — просо. Я чесно намагалася не писати про оце відімкнення гарячої води у містах України, але протрималася лише один день.

У соцмережах та на сайтах інтернет-видань юзери розділилися на два табори: одні жаліються на відсутність гарячої води, інші — на тих, хто жаліється на відсутність гарячої води. Аргумент: у країні війна, треба затягувати паски, а уявіть, як там солдатам. Я — зізнаюся — теж належу до табору тих, хто сумує за теплою водичкою. 19 років я жила у квартирі з автономним опаленням і звикла до хорошого. Трохи більше року на новій квартирі у типовому будинку типового спального району — це надто мало, щоб звикнути до поганого.

І мені, повірте, теж якось навіть трохи соромно, що у когось там діти гинуть, а у мене не надаються комунальні послуги і це моя проблема №1 (насправді №13 чи десь так, але нехай). Але я не можу не пристати на бік тих, хто каже, що відімкнути гарячу воду — найлегше, що можна зробити, щоби не переобтяжувати мозок думанням. Тому що нехай комунальники і економлять таким чином на газі, а люди, які гріють воду в кастрюльках — аж ніяк.

Найприємніша для сприйняття, все ж, позиція гумору. Один день в Україні: наша кмітливість і винахідливість нас рятує.

лайка

Сьогодні я дивом не вимкнула будильник о 10 і не заснула ще аж до обіду. Полізла у фейсбук з телефону глянути оновлення і зависла на одному. Жіночка (якось дивно називати цю особу дівчиною, дівчата у моєму розумінні або роблять дурниці, або мовчки спостерігають, як їх роблять інші) бідкалася, що нація скочується в канаву, бо мало не на кожному кроці бачимо абревіатуру "птн пнх". З одного боку, якийсь сенс у її словах був. Завжди вважала, що вербально ображати ворога — це вияв того, що більше ні на що краще ти не здатен, не можеш із виразом благородної зневаги на фейсі пройти повз або ж, як справжній чоловік, щиро і відверто начистити йому пику. Собака, який гавкає, ніколи не кусає, чи як...

З іншого боку, "птн пнх" — це вже мем, його просто так не викорінити, потрібно знайти щось гідне натомість. І так воно і станеться з часом. Коли всі ті емоції, вкладені у перше "птн пнх", перестануть нас боліти. Крім того, ця лайка уже стала символом. Все менше фокусуються її вживачі на ймовірності донесення її до адресата. Все більше людей використовують цей хештег просто аби відчути себе частиною однієї великої ідеї.

Та й узагалі, як для звертання до особи такого рівня, ми вже й так окультурили цю фразу далі нікуди. Усе інше було би просто брехнею.

Власне, я навіть не знаю, куди йому краще піти: туди, куди ми посилаємо його зараз, чи до дідька, згідно з давніми традиціями української лайки. Зрештою, думаю, він побуває і там, і там.

озеро | підслухане

"...Про цікаві речі люди говорять у приміських автобусах."

Вихідний день, спека. Родини і компанії друзів розмістилися на траві біля озера. Вода тепла, мов чай, діти хлюпаються і пищать, хтось смажить шашлики, засмагає, матюкається і насолоджується життям. Бюджетний відпочинок за 25 км від обласного центру і 10 від іншого районного. Людей у воді, як маринованих помідорів у слоїку.

На березі стоїть гул від суміші різноманітних розмов, українська мова мішається із російською, суржик — із волинськими діалектизмами, все разом нагадує якийсь Вавилон. На шезлонгу поруч із нашим коциком — огрядна мати сімейства у модному роздільному купальнику, навіть приємна своєю незакомплексованістю. Не зриваючись на крик вона вчить старшого сина (хлопця років 11-12, не знаю, я погано визначаю вік у дітей) приводити все до ладу, не розкидати речі.

— Порядок якійсь трохі має бути, нє? Як ти в армію підеш?
— Ніяк.
— Ага, ніяк. Підеш.— Закінчує вона фразу таким high fall (зрозуміють тільки ті, хто вчив англійську фонетику) і тягне "е", даючи зрозуміти, шо то не так чиєсь рішення, як неминучість долі.

[інколи я відчуваю, що хочу малювати тонограми своїх речень, аби ви краще розуміли цю інтонацію]

І от на фоні усіх цих подій в країні ця сцена немов підкреслена, ніби все життя знімають у приглушених тонах а-ля ретро, а тут — викрутили контраст і яскравість на максимум. І сонце пече, і діти радіють воді, і матері у мирній цілком області думають, що років за 5-7 наша армія буде робити із хлопчиків чоловіків, а не цеглинки корупційної структури. Чи що у недалекому майбутньому наша держава буде дбати про свою армію, аби не опинитися мирною та ігноровано-суверенною перед обличчям ворога.

Хто зна, може нічого цього вони і не думають, але ж думає хтось інший, наприклад, я, то чому б і не здійснитися цим думкам?

кляті москалі

Почему вы так ненавидите русских?

Втомлюєшся пояснювати, що не всі ми відчуваємо щось, що можна кваліфікувати як "ненависть". Втомлюєшся пояснювати, що не всіх "рускіх", і що виключення становлять не тільки русобандерівці. Моє повідомлення — не мовою адресата, тож навряд воно дійде. Та навіть якщо воно і втрапить на очі тому, кому дійсно варто би це прочитати, його все одно не захочуть зрозуміти. Таке...

Але я напишу його не для того, щоб змінити чиюсь свідомість, а просто щоб зафіксувати ідею. Отож, чому ми їх "ненавидимо"?

Просто: за черствість. За те, що у нас війна, а їм весело. Мовляв, "доскакались на майданах?". Ні крихти співчуття.

Ні крихти співчуття — це, як на мене, ознака слабкості. Радіти з чужого горя — це ознака страху. Це вірус "я ж казав". Це несвідомий пошук виправдань собі і своєму боягузтвові. Вони б не наважилися вийти на протест, і тепер є ще одна відмовка.

Ні крихти співчуття. Навіть до своїх. Russian spy arrested In Kiev (Ukraine)

"І я не я, і хата не моя, і російських солдатів серед сепаратистів немає". То що, розчиняти тіла в кислоті і ні слова матерям? Був у матері син — і просто так собі зник. Зручно. Навіть допомоги родичам загиблих платити не треба.

Ніяка допомога не компенсує це горе. А люди — скрізь люди, окрім тих, що не мають співчуття ані до співвітчизників, ані до жителів сусідньої країни.

Насамкінець, скріншот із фейсбуку:

https://www.facebook.com/photo.php