Знаєте, я не хочу, щоб когось із моїх близьких друзів мобілізували. Я готова захоплюватися героїчністю наших солдатів, лиш би тільки за тих, хто мені, як брати, не довелося переживати. Я розумію, що є якась справедливість, що не може бути так, що одні ризикують життям за свою країну, а інші тим часом відсиджуються вдома. Але всі аргументи — ніщо проти любові до цих людей, яких хочеш вберегти. Любов до Вітчизни — ніщо проти любові до людей. Виходить так?
Якийсь грьобаний "Тарас Бульба" виходить. Чи то навпаки.
"зднемтогочогонема" — так написала я два роки тому на своїй сторінці вк
Підліткам властиво бути скептичними саме через те, що інші надто часто думають, що підлітки не здатні тверезо дивитися на світ. Скепсис моїх вісімнадцяти, усе ж, разюче відрізняється від мого сьогоднішнього.
Два роки тому у нас був ярмарок, святковий натовп, кульки, дешева випивка і салют. Цьогоріч у нас є Герої Майдану, війна та її Герої, прощання із загиблим в АТО лучанином, жалоба і безмежна любов. І може немає саме тієї незалежності, і треба, так само як і два роки тому, думати, де брати газ і когось слухати, але є значно більше усвідомленості. Тоді мені не надто вірилось, що ми почнемо рухатися, тепер я бачу рух на власні очі.
Не всі українці разом святкують Різдво чи Великдень, комусь так само не подобаються нав'язані срср традиції святкування Нового року, але усі українці відчувають, що День Незалежності України — це їхнє спільне свято.
Особисто у мене є ще й sense of achievment: ми не просто згадали, що сьогодні можна щось відсвяткувати, ми зробили свій вклад, ми встали з дупи і зробили те, чого вимагала від нас наша любов до своєї країни і до людей. Ось це і є причиною радіти.
Сьогодні прохолодно, але я таки вийду з дому. І обов'язково вдягну вишиванку. Не тому, що модно, а тому, що настрій саме на це.
З Днем Незалежності, українці. Ви — чудові.
Останнім часом спостерігаю зростання популярності націоналістичного руху. Ще зовсім юні серця палають любов'ю до рідного краю і ненавистю до всього чужого. І це так по-дитячому мило і наївно, що навіть не хочеться називати це дурістю. Але при всьому тому запалі їм бракує знань. Вони не знають власної історії, тож їхні поривання справляють враження бездумної тенденційності.
Те, що було у совіцького союзу і те, чого бракує Україні — міцна ідеологія. Протягом усього існування СРСР політтехнологічні селекціонери билися над виведенням "савєцкого чєлавєка". І треба сказати, шо воно їм вдалося. На наше щастя, українці нікуди не зникли. Але наше почуття ідентичності ще тільки-но почало вчитися говорити.
Так ото до чого я веду. Діти мають знати, яку країну вони люблять. Наприклад те, що етнічні українські землі лежать і за межами нашої держави, але навряд є якийсь сенс у встановленні історичної справедливості, бо місцеве населення уже давно асимілювалося. Чи те, що значну частину українців Сходу виморили голодом 80 років тому, а прогалини заселили кримінальними елементами. Тож питання ідентифікації себе як українця там радше питання свідомості, аніж крові; "свої" можуть виявитися ще тими покидьками, а "чужі", навпаки, справжніми Людьми.
Діти мають знати минуле, бо вони — наше майбутнє.
От не розумію я цієї травлі на тему мови. Шо зробиш, така вже я є.
Чомусь, якшо патріот (у іншій риториці "бендеравєц"), то вже має розмовляти суто українською, в ідеалі ше й із вкрапленнями львівського діалекту. Мені, як лучанці, перш за все дивно, чого саме львівського? Чим це Львів більш бандерівський за Луцьк? :D Але нехай, у Луцьку я поки діалектизмів не помічала. Це хіба десь північніше, у глиб Полісся.
Із гіпотези про патріотичність україномовних випливає, що російськомовні патріотами України бути не можуть. Знаєте, звідки ноги у цього міфу ростуть? Українська мова у вкрай важкому становищі, бо російська завойовує усі ніші: кіно, музика, книговидання. Якщо займе останню позицію — державну, то не залишиться жодних правових механізмів регулювання ситуації. Цей процес — не природній, він є лише наслідком того, що не було вжито жодних заходів, аби припинити дію радянської ідеології русифікації. Українську мову потрібно рятувати, і тому не може бути й мови про другу державну.
Але ніхто не каже, що російську потрібно забороняти. Чи що російськомовні громадяни України не можуть любити свою країну. Чи що від таких людей слід забирати їхніх маленьких дітей в україномовні інтернати. Достатньо просто дбати про україномовну культурну сферу.
Хочу лише додати, що це звучить жахливо, коли людина не знає мови, якою говорить (якщо тільки це не помилки у процесі навчання). І що дійсно важливо, ні, необхідно чути від офіційних осіб держави офіційні виступи державною мовою. І надзвичайно приємно, коли у сфері обслуговування тобі відповідають тією мовою, якою ти звернувся (якою б вона не була).
