хіт-парад

Якщо складати хіт-парад мої думок за останні днів три, то це буде:
– концерт у шпиталі
– пісні Скрябіна
– Квантовий стрибок
– грип
– навчання

Наш концерт у шпиталі таки відбувся. І хоча фінальну стадію організації з моїх плечей зняли, але я все одно переживала. Це мені не властиво, але самі посудіть, коли тобі орги кажуть "ну що, Вік, все ж класно пройшло, пра?" Палишся дуже сильно зі своїм хвилюванням перед колегами. Вони через це теж проходили, тому знають.

В мене є країна, я її любив... А я? Я не дуже вмію розкидатися такими важкими словами як "люблю". І не знаю, чи любила я коли-небудь свою країну саме як країну. Однак тут є дійсно прекрасні речі — мої рідні люди, чудова сучасна музика, надзвичайна сучасна література, і слова її мови лягають особливо м'яко у рядки поезії чи прози. А ще дороги, латані і розбиті, а над ними небо, і час в дорозі, щоб подумати.

Раз на скількись там серій у Квантовому стрибку так чи інакше піднімається тема війни. Історія США, хай вона і налічує всього якихось там 400 років, сповнена війнами. До того ж, частіше це були війни далеко не визвольного характеру, як би їх не називали тогочасні ЗМІ. І все ж, у їхніх культурних продуктах пропагується мир, засуджується влада, яка допускає війну. Свобода слова?

Мої домашні грипують. І одногрупники теж. І народ з інституту. Почуваюся таким собі the last one standing, п'ю гарячий чай з імбирем, медом і лимоном, намагаюся не дихати у бік хворих :) У нас зараз така ситуація вдома/в країні/в системі охорони здоров'я, що найкращим лікуванням є просто не хворіти.

Бабуся дзвонить з лікарні і питає, чи я ще за всіма своїми важливими справами не забуваю вчитися. Не забуваю. Навіть на пари ходжу. Навіть домашнє виконую, час від часу. Але сесію я здам на "добре" і "відмінно" — це вже без варіантів) Жовтень на порозі, тайм-менеджмент тепер має вдаватися краще.


Розуму всім щасливим. Радості всім нещасним. (Жадан)

страшно

Страшно натрапляти на фото загиблих українських солдатів, бо кожен раз боїшся упізнати це лице.

Їхні обличчя так схожі поміж собою.
Їхні потилиці, скроні, зап'ястя, вени
Змушують мене думати, що може і він проривався з боєм
Десь заради не-мене.
Сподіваюсь, що він таки залишився вдома,
Де б той дім не стояв на цілому білому світі.
Між нами вже близько року лиш радіоперешкоди —
Ніхто на зв'язок не вийде.
Але я буду не-молитись усім вищим силам,
Вони настільки потужні, що навіть мене почують.
Просто хай би вернувся спокій в домівки рідних
Ще хоч на кілька десятків років.

У навушниках 65daysofstatic — Burial Scene

часу немає

Сьогодні мені у плейлісті трапилася пісня Скрябіна "Тепла зима". На фразі "слухай, брат, тут вже давно є шось не так" мурахи пробігли по спині. І взагалі пройняло, як ніколи досі не проймало. Такої реакції на добре знані пісні у мене майже не буває, вони ж приїдаються, ти звикаєш, і вже не ті емоції.

Страшенно хотілося поговорити з однією людиною, розповісти, що зараз на душі. Таке буває, знаєте, чудові люди вриваються у ваше життя, і вам відразу хочеться їх там і залишити, і говорити з ними про таке своє, не перевіряючи їх часом. Бо ж і так знаєш, що вони чудові і не підведуть. На щастя, я вже вмію це бачити і суджу не зі слів, а з учинків. На щастя, такі люди в мене є.

На жаль, ми надто зайняті важливими справами, направду дуже важливими. Добре, що я здатна зрозуміти, шо такі штуки не кинеш просто так, особливо якщо ти чудова людина. Зараз, мабуть, найкраща якість моїх друзів — це здатність зрозуміти, що, хоч я не на зв'язку, але я не зникла. Ще буду. Велике щастя — зібратися після півроку мовчанки, і знову сміятися і говорити, легко і без незручних пауз, так, ніби бачилися вчора.

Сподіваюся, планети десь таки зійдуться правильно, щоб можна було сісти і поговорити із саме_тією людиною про те, як мені неспокійно і чого воно так.

Люблю людей. Люблю українців. Любіть одне одного.

дурним щастить

Я страшенно лінива. Але я встигаю стільки всього, що ніхто про це не здогадується. Окрім, хіба що, мами. :)

У своєму житті я дуже рідко маю можливість насолоджуватися плодами своєї праці. Частіше буває навпаки: докладаєш зусиль, а отримуєш таке шо-нібуть. Тому і виробилася звичка не викладатися, щоб не розчаровуватись. У моєму навчанні 20% зусиль дають 80% результату, і у надто вже рідкісних випадках я дотискаю до 100% , частіше чую, що могло би бути краще. Чесно, я не засмучуюсь, це навіть більше на похвалу схоже. Бо от уявіть, ви кажете студенту "ну все, чувак, це — максимум твоїх можливостей". Нонсенс!

У моєму житті все найкраще стається випадково. У школі я вважала, що немає нічого банальнішого, ніж після школи з поглибленим вивченням іноземних мов піти на іноземну філологію. Я вибирала між психологією і журналістикою. А потім вступила на прикладну лінгвістику і зрозуміла, що можна бути ким завгодно. Абсолютно випадково мені час від часу доводиться писати цілком журналістські статті. І просто по життю доводиться бути хорошим психологом. Прикладну лінгвістику, викладання мови і психолінгвістику я обожнюю. Хто б знав?

Абсолютно випадково мене починають називати лідером якоїсь студентської організації, хоча я того не прагну, я лише бачу завдання і шляхи їх виконання — досить очевидні речі, які може зрозуміти будь-хто, і зовсім необов'язково чекати мого схвалення.

Я дивлюся зараз на випускників шкіл, на людей у віці 17-18 років, і бачу їхню паніку. Вони чомусь сприймають вступ до університету як клятву на вірність єдиному напрямку. Ніби все, що можна в житті робити, це відвідувати/прогулювати пари і виконувати чи не виконувати домашнє завдання. Насправді свій час можна раціонально поділити і набувати різних цікавезних досвідів. Наприклад, організовувати творчі вечори. Або волонтерити у будь-якій організації. Чи знайти собі фрілансерський підробіток.

Насправді непідготоване домашнє прощають дуже часто, якщо не нахабніти. Головне потратити цей час на хорошу справу — і карма обов'язково віддячить :)

спокій очевидців

Повернулася зі шпиталю, домашні питають, як там все пройшло.

— Нормально, — кажу,— добре, майора виписують, а з ним так круто говорити було. Але добре, що виписують. Додому, до сім'ї, подалі від нудних лікарняних стін.

— І про що ж ви з ним говорите?

— Та про різне. Про університет, про фільми, про ціни. Уявляєш, ма, його дружина зараз у Вінниці, каже, що там кілограм хорошої свинини коштує ну максимум 45 грн!

— А що він думає про цю ситуацію зі Сходом?

— Що ото стільки треба було гинути і вбивати, щоб вони все одно надали "статус" ДНР та ЛНР. І я з ним погоджуюся.

Я з ним погоджуюся, він мудрий чоловік. Але моя вибіркова увага бере і зосереджується зовсім не на проблемі того, що у нас в країні і досі штучний розкол, і хтось продовжує докидати дров у цей вогонь. Я виокремлюю інше: як там у палаті військовослужбовець говорить із нами про майбутнє, про потребу в освіті і саморозвитку, про цікаві або важкі для сприйняття книги, про ціни у різних містах однієї держави. І як моя мама хотіла би в нього спитати одне: що він думає про ту ситуацію зі Сходом.

Кажуть, безпосередні учасники подій переживають менший стрес, ніж спостерігачі перед екранами телевізорів чи на сайтах новин. Воістину. 

Мабуть, говорити про те, що ми всі про це думаємо, немає особливого сенсу. Воно вирішиться явно не через балачки. Воно вирішиться руками тих, хто там, з допомогою вищих сил, які дадуть чи не дадуть нам мудрих лідерів, чи хоча б шанс нам не помилитись у виборі. Вибори — лотерея, на кого б не ставив. Таке.

Є сенс говорити одне з одним. Про літературу чи ціни на хліб насущний, про подорожі і вподобання, про плани на майбутнє. Знати одне про одного щось звичайне, як у нормальних людей. А не прогнози розвитку подій, які від кожного з нас окремо зовсім мало залежать. Тут краще мовчати і діяти.

Іздрик - Молитва

а ще послухайте My Own Private Alaska - Speak To Me

світло

На усі чудові книжки, усіх прекрасних людей, усі мої рідні українські міста, усі мої добрі справи мені не вистачає часу і не вистачить життя. Я постійно знаходжу те (чи тих), що випромінює світло, і не можу втриматись, щоби ним не поділитися.

У мене днями був порив обіймів. І сьогодні теж хотілося обійняти Жадана, за чудові тексти, за віддачу, за спільність у поглядах. Своїх людей я обіймаю за кожної нагоди, і це не набридає, це цінується.

Чим керуються люди, коли роблять добрі справи? Чи очікують вони подяки? Чи пишаються собою? Чи думають, що десь янгол вніс їхню добру справу у списки? Чи ставиться в них десь у голові така собі галочка?

Коли я роблю те, що інші називають моїми добрими справами, ні, коли я завершую ці справи і озираюся на зроблене, я відчуваю, що це зі мною трапилося щось хороше, і що це я маю комусь подякувати. Когось обійняти.

Нехай вас частіше навідує світло, яким хочеться поділитись.

бегемотовий чай

Чорний чай з бергамотом я п'ю систематично уже близько 8 років. Міцний, листовий, заварений одразу у чашці. З нього починаються мої ранки і ним же тримаю себе у робочому стані під час довгих нічних підготовок до семінарів чи екзаменів.

Сашкові сьогодні 12 група ІІФ передала 207 грн на шпиталь. Ну ми і потратили їх на чай-каву :) Не собі, а хлопцям у шпиталі.

— Доброго вечора! — Бадьоро кричу ще з порогу. — А у нас тут чай і кава є! А у вас є чай чи кава?
— Кава? Є. Чаю нема. Якби розсипного, чорного.
— У нас якраз чорний листовий є. Звичайний і з бергамотом. Вам який?
— Давайте з бергамотом.

Все зрозуміли? З бергамотом! Я давно казала, шо круті люди п'ють чай з бергамотом :)

Розносили трохи по інших палатах, двічі ввічливо відмовилися від запрошень випити того ж самого чаю і дуже продуктивно побалакали.

Там у них навалом Агати Крісті, тепер можна читати детективи і влаштовувати собі файв о'клок ті.

Життя є скрізь.

прочитала як "терористичні"

Я не надто в курсі, на кого "працює" канал 24, але мені подобаються їхні новини стилем подачі і почуттям гумору. На цій картинці почуття гумору не помітно, все серйозно. Але ви підпишіться на будь-який їх акаунт у соцмережах, і зрозумієте, про що я)

торренти

Мене сьогодні спитали, чи купила би я щось на Amazon.com. А ще у нас на кафедрі є містер Duane Hettich (якщо він потрапить на цей запис із Google+, сподіваюся, йому буде приємно, що я його згадую). Так от він нас запитував "Невже увесь софт в Україні крадений?"

Як автор, я дуже поважаю авторське право. Принаймні завжди борюсь за те, щоб якийсь твір чи вислів не приписувався помилково іншій людині. Бо не хотілось би мені побачити чуже прізвище під власним віршем чи оповіданням.

Але що там з покупками? Я поки не готова тратити аж стільки на книги чи музику. Тим більше, якщо є торренти. І тут я згадую бойкот російських товарів) У нас модно бойкотувати Валерію, бо вона проросійська і антиукраїнська. У мене трохи інша причина не слухати її пісень — вони просто видаються мені дурними. У нас люблять Макаревича, бо він проукраїнський. Я люблю пісні Машины времени ще з міленіуму)

Сьогодні мені близькими по духу є слова пісні гурту Смысловые галлюцинации - Пока это кажется важным. Бо дійсно, з часом щось перестає бути тобі важливим, на передній план виходить інше. Я поняття не маю, яка позиція у гурту щодо України. Я не стану купувати їхні диски, ані диски жодного іншого російського виконавця. Зізнатися чесно, то навряд я придбаю диск когось із українських виконавців. Колись я стану багатою і буду підтримувати українське матеріально, а поки що надаю моральну підтримку.

І, оскільки вже заговорили про торренти і зміну важливостей із плином життя, то от вам мій вірш:

поки ти качаєш із торрентів серіали,
десь у джунглях падає одиноке дерево,
поки ти заварюєш чай з пакетиків,
гусінь перетворюється на метелика.
поки твої пальці вибивають слова по клавішах,
у твоєму саду дозрівають яблука.
ти сидиш щовечора під цією лампою,
але тільки прислухайся: вони падають.
поки ти пишеш рідним листи самотності,
листи жалю за тим, що ніколи не вернеться,
твої яблука пахнуть прілістю
і кидають у землю зерна.
поки ти щасливий водиш дітей до школи,
десь у тропіках падає останнє дерево.
гусінь точить твої одинокі яблуні,
загортається в кокон, стає метеликом.
ти приходиш з роботи і дивишся серіали,
а за вікнами — темно.
а за вікнами сад, облітає цвіт, скоро будуть яблука,
вже з десяток літ як листи про минуле не пишуться,
ти приходиш додому, тебе тут чекає щастя,
тож чого журитися?
і планета летить, ніби яблуко з гілки,
падає безперервно у центр галактики.
залишивши по собі зерна, зробивши усе, як слід,
ти теж падаєш, ніби всохла яблуня.

накипіло

От не люблю я людей, які не мають власної думки. Трохи недолюблюю тих, хто не вміє визнавати свої помилки, але перших переношу ще гірше.

От моя Нася, коли її віру намагаються похитнути, — прекрасне видовище! Добирайте слова, коли критикуєте її, бо як не вдарить, то накричить :)) хоча це я вже переборщила, бо наприкінці суперечки вона цілком здатна послатися на джерело і переадресувати на нього всі претензії опонента ("ну я не знаю, я чула таке, може то вони шось наплутали")

Але коли люди ведуться на всілякі провокації... Варто мені лише хмикнути зневажливо (чи на їх адресу?) — і вони починають виправдовуватися. Бог з вами, я ще й не почала вас критикувати, я ще не сказала, що не погоджуюся з вашою думкою. А навіть якщо й не погоджуюся, то що? Чорт забирай, це ВАША думка, ваше життя, ви що, через рік, коли ми вже не перетинатимемось, все ще паритиметесь через те, що я про вас подумаю? Я ж нічого не вирішую.

Мене бісить, коли на біле кажуть чорне. Але ще більше мене бісить, коли "ну воно то конєшно біле но навєрно всьо такі не зовсім. да, якесь воно трохі чорне". І не треба прикриватися тим, що немає суто білого і чорного, це я і без вас знаю. Ви яким саме його бачите?

А такі люди пробиваються у верхи, бо не всі здатні детектити цю їхню хамелеоністість. І потім дивуємось, чого війна є, але "насправді" її нема.

У мене все.

бабусі

Є у мене дві дуже круті бабусі. Одній 87 років, іншій 77. Обидві вони бачили Другу світову, кожна зі свого ракурсу. Та, що старша — типова бандерівка, була в Сибіру, може розповісти про те, що було "за Польщі", про перших і других совєтів. Здоров'я у неї не без старечих проблем, але є молоді з гіршим станом речей. Отаке.

Друга бабуся живе з нами, і про неї купу цікавого знають усі мої однокласники, усі вчителі в школі, добра третина одногрупників і навіть деякі викладачі в університеті. Вона у мене  типова полтавка ("полтавчанка" у її виконанні), щоправда родичі по телефону ідентифікують, що набралася западенських слів. А ще комуністка. Це вже як неминучість, народитися в ту добу на тих землях. Хоча для хейтерів зазначу, що комунізм — це не гріх, а просто узагальнена назва політичних переконань.

Не знаю, які там саме у неї переконання, ніколи не говорила з нею про це, може там справді така ж ситуація, як з християнами, які вважають себе християнами тільки тому, що батьки їх в дитинстві хрестили. А може вона дійсно знає, про що говорить, вчила ж усе-таки щось у тому "інституті марксизму-ленінізму". Не в тому справа.

Справа в тому, що вона сьогодні хотіла занести до шпиталю сливи. Сама. А їй важко ходити, тим більше з пакунками. Телефонні дзвінки родичам закінчує побажаннями миру всім нам. Сьогодні дзвонила родичам в Донецьку область (я прозріла: в нас є родичі в Донецькій області!). Словом, моя бабуся, для якої слово "бандерівець" — зневажлива назва ідеологічних опонентів, раптом стала з ними на один бік. Просто є щось більше, ніж політичні переконання чи ідеологія, яку напихали в голову з дитинства. Є любов до людей і розуміння, що війна — це щось протилежне до любові.

Мої дві нереальні бабусі бачили Другу світову. Але вони і не думали, що війна прийде до них ще раз. Навіть у вигляді випусків новин по телевізору. Ніхто про це не думав. А воно є.

Але я хотіла сказати, що змінюватись ніколи не пізно. І що ми їх переможемо, ми вже перемагаємо морально, бо у нас є любов. Кого "їх"? Та всіх. Всіх тих лицемірів, які міняють життя людей на гроші, або ж просто виправдовують тих, хто це робить.

подорожі у часі

Коли я була маленькою, ну як, десь років 5-6, я мріяла про машину часу, щоб виправляти несправедливості (як я думала), які сталися зі мною. Я тоді дивилася "Квантовий стрибок" по ICTV. За кілька років він знову йшов, і я знову його дивилася. Я по кілька разів передивлялася "Назад у майбутнє" і все думала, що можна було би змінити у минулому. І екранізація "Машини часу" Герберта Веллса мене теж залишила під враженням.

Якби я поверталася у минуле зараз, я би зробила афігєнську передвиборчу кампанію В'ячеславу Чорноволу, він би не загинув у автомобільній аварії, а став би першим президентом незалежної України, і тоді я би переконала хоч його (хоча він, мабуть, і сам так думав) не здавати атомну зброю. Ці маленькі зміни потягнули би цілу низку позитивних подій у нашій державі, і у 2014 ми би не мали війни на своїй території.

Але всі ці "якби" мало допоможуть. Бо вернути час назад не можна, та і де впевненість, що виправлення вплинуть на нас саме так, як нам того хочеться? Люди виявляються не тими, ким здавалися, слова діють не так, як ми очікували, навіть дрібниці втручаються у течію подій і змінюють її.

а знаешь если б я вернулся 

туда где все еще окей

я все наверное бы снова

довел до степени говно

Виходить, все, що ми можемо, це намагатися не повторити своїх помилок. А цього ще треба навчитися.

брехня у ЗМІ

Хоч у нас і боряться ніби-то з російською пропагандою, а проте на Світязі на супутниковому ТБ є російські канали. Була там з батьками, вони вмикали їх, щоби послухати, "шо про нас москалі кажуть". А кажуть, направду, маячню, мовляв, влада у нас жорстока, хоче лишити Донбас без гуманітарної допомоги зовсім, виморити їх там голодом фактично, і все в такому ж дусі. То нічого, що у нас тут з усіх куточків України волонтери відправляють гуманітарні вантажі туди? Ну та я зараз не зовсім про те.

Російські ЗМІ брешуть. Але брешуть і наші. Журналісти прагнуть з усього зробити сенсацію, не піднімати паніку, підняти наш бойовий дух і щось там ще. Ага, заробити. Але вони не розуміють одного: якщо є брехня, навіть найменша, то є і ризик, що її буде розкрито. І тоді як вірити українським телеканалам та інтернет-виданням? Хоч їм давно і так нема віри...

У цій інформаційній війні не можна втрачати довіру населення, бо це і буде програшем.

Один мій хороший друг сьогодні сказав: "Може досить вже виховувати націю в тепличних умовах? Пора показати українцям правду, щоб вони звикали до неї." Справді, як можна діяти розважливо, якщо не живеш у реальному світі і тішишся з вигаданих хороших новин?

З іншого боку, на те, щоб приймати реальність такою, як вона є, треба багато сил і міцні нерви. Чи, може, загартування з дитинства. Загалом, треба щось міняти в нашому ставленні до інформації, бо наявна схема починає давати збої.