Зриватись із насиджених місць у пошуках кращої долі мені завжди було важко. Пам'ятаю, як зі сльозами на очах відстоювала своє право продовжувати навчання у рідному місті, а не їхати до столиці. Переїзд до нової квартири дався непросто, досі у темряві здається, що лежу у старій своїй кімнаті.
Чи варто казати, що переїзди до європ і америк у моїх очах не мають жодних шансів?
Серед моїх друзів і френдів досить є народу, що завжди казав, мовляв, треба валити з цієї країни. І зупиняло їх лише незнання мови. Одна із приємних змін-2014: щойно з цієї країни звалив Ян-ич, таких людей поменшало. У них з'явилася надія. Може не на краще, але хоча б на те, що як було, уже не буде.
З усіма цими подіями на Сході стільки людей покинули свої рідні місця, шукаючи не кращого життя, а задоволення базової потреби — у безпеці. З усіма цими страхами мобілізації скільки людей уже шукає шляхи до трудової міграції?
Я не знаю, чи люблю цю країну. Ціла країна — це дуже багато. Я люблю її мову, таку просту і звичну. Я люблю своє місто, його архітектуру в старій частині, його парки і його дахи. Я люблю людей у цій країні, не всіх, звісно, але останнім часом все глибше переконуюсь, що чудових людей багато, значно більше, ніж здається на перший погляд.
І мені, консерваторові, хочеться, щоб так воно і лишалося. Щоб ці чудові люди жили у цій країні.
Немає коментарів:
Дописати коментар