чи треба ще щось казати?

похід на піцу

Ні дня без альма-матер. Вчора я там 10 годин простирчала, але то було чудово. Студенти котрогось із молодших курсів влаштували благодійний ярмарок тістечок, зароблені гроші — на АТО, от я і накупила нам з Насьою пончиків, навіть не спитала її попередньо. Це дуже особливий аспект мого життя — коли ділюся з кимось їжею, коли дбаю про те, щоб хтось був неголодний. Нася часто ділиться зі мною останнім бутербродом/сирником/налисником, я не можу не відповідати взаємністю.

Сьогодні ми з нею занесли у шпиталь деякий одяг, який збирали студенти ІІФ, і пакет не розпроданих учора солодощів. А потім пішли на піцу. Я не знаю, скільки пудів солі ми з нею з'їли, особливо при тому, що обидві стараємося сіллю не зловживати, але от піци ми з'їли за 4 роки огого. Нася взагалі досить особлива моя подруга, бо я вже дозволяю собі на неї кричати)) Шоб ви знали, я кричу тільки на своїх домашніх, на малу і от ще на неї. А так то я дуже неконфліктна і стримана.

У піцерії зі мною привітався один хлопчина, колишній пацієнт шпиталю. Казав, що скоро має туди знову повертатися, запрошував заходити. Це ж ніби нормально, людина вдячна, що до неї хтось навідувався, і не забуває цього. Це ж так наче має бути. Але для мене це достобіса особливий момент.

Це направду дивовижно: мало того, що вони ризикували своїм життям за нас, за нашу країну, вони ще й у шпиталі дають якесь таке світло. Просто підіть і переконайтеся. Найцікавіше, що вони самі про це не здогадуються.

Всі ці історії варті того, щоб розповідати їх своїм дітям.

страшно

Страшно натрапляти на фото загиблих українських солдатів, бо кожен раз боїшся упізнати це лице.

Їхні обличчя так схожі поміж собою.
Їхні потилиці, скроні, зап'ястя, вени
Змушують мене думати, що може і він проривався з боєм
Десь заради не-мене.
Сподіваюсь, що він таки залишився вдома,
Де б той дім не стояв на цілому білому світі.
Між нами вже близько року лиш радіоперешкоди —
Ніхто на зв'язок не вийде.
Але я буду не-молитись усім вищим силам,
Вони настільки потужні, що навіть мене почують.
Просто хай би вернувся спокій в домівки рідних
Ще хоч на кілька десятків років.

У навушниках 65daysofstatic — Burial Scene

спокій очевидців

Повернулася зі шпиталю, домашні питають, як там все пройшло.

— Нормально, — кажу,— добре, майора виписують, а з ним так круто говорити було. Але добре, що виписують. Додому, до сім'ї, подалі від нудних лікарняних стін.

— І про що ж ви з ним говорите?

— Та про різне. Про університет, про фільми, про ціни. Уявляєш, ма, його дружина зараз у Вінниці, каже, що там кілограм хорошої свинини коштує ну максимум 45 грн!

— А що він думає про цю ситуацію зі Сходом?

— Що ото стільки треба було гинути і вбивати, щоб вони все одно надали "статус" ДНР та ЛНР. І я з ним погоджуюся.

Я з ним погоджуюся, він мудрий чоловік. Але моя вибіркова увага бере і зосереджується зовсім не на проблемі того, що у нас в країні і досі штучний розкол, і хтось продовжує докидати дров у цей вогонь. Я виокремлюю інше: як там у палаті військовослужбовець говорить із нами про майбутнє, про потребу в освіті і саморозвитку, про цікаві або важкі для сприйняття книги, про ціни у різних містах однієї держави. І як моя мама хотіла би в нього спитати одне: що він думає про ту ситуацію зі Сходом.

Кажуть, безпосередні учасники подій переживають менший стрес, ніж спостерігачі перед екранами телевізорів чи на сайтах новин. Воістину. 

Мабуть, говорити про те, що ми всі про це думаємо, немає особливого сенсу. Воно вирішиться явно не через балачки. Воно вирішиться руками тих, хто там, з допомогою вищих сил, які дадуть чи не дадуть нам мудрих лідерів, чи хоча б шанс нам не помилитись у виборі. Вибори — лотерея, на кого б не ставив. Таке.

Є сенс говорити одне з одним. Про літературу чи ціни на хліб насущний, про подорожі і вподобання, про плани на майбутнє. Знати одне про одного щось звичайне, як у нормальних людей. А не прогнози розвитку подій, які від кожного з нас окремо зовсім мало залежать. Тут краще мовчати і діяти.

Іздрик - Молитва

а ще послухайте My Own Private Alaska - Speak To Me

накипіло

От не люблю я людей, які не мають власної думки. Трохи недолюблюю тих, хто не вміє визнавати свої помилки, але перших переношу ще гірше.

От моя Нася, коли її віру намагаються похитнути, — прекрасне видовище! Добирайте слова, коли критикуєте її, бо як не вдарить, то накричить :)) хоча це я вже переборщила, бо наприкінці суперечки вона цілком здатна послатися на джерело і переадресувати на нього всі претензії опонента ("ну я не знаю, я чула таке, може то вони шось наплутали")

Але коли люди ведуться на всілякі провокації... Варто мені лише хмикнути зневажливо (чи на їх адресу?) — і вони починають виправдовуватися. Бог з вами, я ще й не почала вас критикувати, я ще не сказала, що не погоджуюся з вашою думкою. А навіть якщо й не погоджуюся, то що? Чорт забирай, це ВАША думка, ваше життя, ви що, через рік, коли ми вже не перетинатимемось, все ще паритиметесь через те, що я про вас подумаю? Я ж нічого не вирішую.

Мене бісить, коли на біле кажуть чорне. Але ще більше мене бісить, коли "ну воно то конєшно біле но навєрно всьо такі не зовсім. да, якесь воно трохі чорне". І не треба прикриватися тим, що немає суто білого і чорного, це я і без вас знаю. Ви яким саме його бачите?

А такі люди пробиваються у верхи, бо не всі здатні детектити цю їхню хамелеоністість. І потім дивуємось, чого війна є, але "насправді" її нема.

У мене все.

бабусі

Є у мене дві дуже круті бабусі. Одній 87 років, іншій 77. Обидві вони бачили Другу світову, кожна зі свого ракурсу. Та, що старша — типова бандерівка, була в Сибіру, може розповісти про те, що було "за Польщі", про перших і других совєтів. Здоров'я у неї не без старечих проблем, але є молоді з гіршим станом речей. Отаке.

Друга бабуся живе з нами, і про неї купу цікавого знають усі мої однокласники, усі вчителі в школі, добра третина одногрупників і навіть деякі викладачі в університеті. Вона у мене  типова полтавка ("полтавчанка" у її виконанні), щоправда родичі по телефону ідентифікують, що набралася западенських слів. А ще комуністка. Це вже як неминучість, народитися в ту добу на тих землях. Хоча для хейтерів зазначу, що комунізм — це не гріх, а просто узагальнена назва політичних переконань.

Не знаю, які там саме у неї переконання, ніколи не говорила з нею про це, може там справді така ж ситуація, як з християнами, які вважають себе християнами тільки тому, що батьки їх в дитинстві хрестили. А може вона дійсно знає, про що говорить, вчила ж усе-таки щось у тому "інституті марксизму-ленінізму". Не в тому справа.

Справа в тому, що вона сьогодні хотіла занести до шпиталю сливи. Сама. А їй важко ходити, тим більше з пакунками. Телефонні дзвінки родичам закінчує побажаннями миру всім нам. Сьогодні дзвонила родичам в Донецьку область (я прозріла: в нас є родичі в Донецькій області!). Словом, моя бабуся, для якої слово "бандерівець" — зневажлива назва ідеологічних опонентів, раптом стала з ними на один бік. Просто є щось більше, ніж політичні переконання чи ідеологія, яку напихали в голову з дитинства. Є любов до людей і розуміння, що війна — це щось протилежне до любові.

Мої дві нереальні бабусі бачили Другу світову. Але вони і не думали, що війна прийде до них ще раз. Навіть у вигляді випусків новин по телевізору. Ніхто про це не думав. А воно є.

Але я хотіла сказати, що змінюватись ніколи не пізно. І що ми їх переможемо, ми вже перемагаємо морально, бо у нас є любов. Кого "їх"? Та всіх. Всіх тих лицемірів, які міняють життя людей на гроші, або ж просто виправдовують тих, хто це робить.

brothers

Знаєте, я не хочу, щоб когось із моїх близьких друзів мобілізували. Я готова захоплюватися героїчністю наших солдатів, лиш би тільки за тих, хто мені, як брати, не довелося переживати. Я розумію, що є якась справедливість, що не може бути так, що одні ризикують життям за свою країну, а інші тим часом відсиджуються вдома. Але всі аргументи — ніщо проти любові до цих людей, яких хочеш вберегти. Любов до Вітчизни — ніщо проти любові до людей. Виходить так?

Якийсь грьобаний "Тарас Бульба" виходить. Чи то навпаки.

знову шпиталь

Місце, де насичуєшся неймовірною енергією. Чекаєш побачити людей із якимись зрушеннями у психіці, бо хто ж витримає постійно мати справу зі смертю? А знаходиш живих і чуйних, які ще й турботливо запитають "ну як вам тут?"

Я думала, нас там приймуть гірше: якісь дівчата (і хлопці) чужі, прийшли ото, питають щось, лізуть, треба їм чемно подякувати і спровадити. Ніфіга! Нас скрізь раді бачити, кажуть, що з такими відвідувачами одужується швидше, намагаються пригощати цукерками.

— А Ви тут звідки?— Звідти.— Надовго?— Та ні, підлатаємось і туди.

Розмовляти з ними дуже легко. І відчуваєш, що люди насправді мудрі, не дурніші за тебе, навіть розумніші. Вони все чудово розуміють, і знають набагато більше від нас, знають, як там насправді. І хочуть вернутися. Вони живлять мою віру у правильність їхніх дій. Бо не можуть такі мудрі люди ризикувати життям за фальшиві цінності.

— Правий сектор... — по-батьківськи всміхається один. — Хороші вони хлопці... Їм би тільки розуму трохи більше.

— То ви вже скоро на навчання. Ну ясно. Будете ділитися враженнями. Хтось приїде з Туреччини, буде розказувати, як там круто. А ви скажете, що у госпіталь ходили. Оце вам справді є чим похвалитися.

Ми і не думали хвалитися. Але якщо вони думають, що навідувати їх у шпиталі крутіше за Туреччину, то нам дуже радісно. Дякую.

зднемтогочогонема | огляд

"зднемтогочогонема" — так написала я два роки тому на своїй сторінці вк

Підліткам властиво бути скептичними саме через те, що інші надто часто думають, що підлітки не здатні тверезо дивитися на світ. Скепсис моїх вісімнадцяти, усе ж, разюче відрізняється від мого сьогоднішнього.

Два роки тому у нас був ярмарок, святковий натовп, кульки, дешева випивка і салют. Цьогоріч у нас є Герої Майдану, війна та її Герої, прощання із загиблим в АТО лучанином, жалоба і безмежна любов. І може немає саме тієї незалежності, і треба, так само як і два роки тому, думати, де брати газ і когось слухати, але є значно більше усвідомленості. Тоді мені не надто вірилось, що ми почнемо рухатися, тепер я бачу рух на власні очі.

Не всі українці разом святкують Різдво чи Великдень, комусь так само не подобаються нав'язані срср традиції святкування Нового року, але усі українці відчувають, що День Незалежності України — це їхнє спільне свято.

Особисто у мене є ще й sense of achievment: ми не просто згадали, що сьогодні можна щось відсвяткувати, ми зробили свій вклад, ми встали з дупи і зробили те, чого вимагала від нас наша любов до своєї країни і до людей. Ось це і є причиною радіти.

Сьогодні прохолодно, але я таки вийду з дому. І обов'язково вдягну вишиванку. Не тому, що модно, а тому, що настрій саме на це.

З Днем Незалежності, українці. Ви — чудові.

важливе

Про що думають дівчатка, збираючи валізу на відпочинок? Про сонце, водичку, пісок і хлопчиків на пляжі, напевне. Про те, чи не забули вони крем для засмаги і зарядку до мобільного. Про те, чи нормально вони важать і чи досить присідань зробили. Щось таке.

Я не хочу зараз розповідати, яка я "не така", бо не в цьому суть. Не це зараз важливе.

Я сьогодні думаю про те, що, може, варто залишитися вдома. Бо у мене на нозі дурна вавка, яку я боюся мочити, поки не загоїться. Бо ми починаємо таку собі кампанію із відвідин наших солдатів у шпиталі, і я боюся, що без мене та справа згасне. Бо треба розкручувати цей проект, а я в ньому наче якийсь монополіст ефірного часу, ніхто більше так часто не пише :)

А ще я думаю, що у мене тиждень не буде інтернету. Я цілий тиждень не знатиму, що робиться в країні, які міста звільнили, хто ще загинув, чим обернулася путінська гуманітарка. Ніби можна буде трохи від цього відпочити, але, з іншого боку, вже так звикли до цього моніторингу життя України...

Я думаю про Світязь і думаю про хлопців у хірургічному відділенні шпиталю. Про те, що вони розпитували, скільки здорових і сильних чоловіків зі сходу, на мою думку, зараз у Луцьку. І знову про Світязь і про те, що хтось із них сказав, що там дурня якась робиться, що туди наїхало людей РІЗНИХ. Зокрема тих, що могли б обороняти свою землю, і замість яких гинуть наші хлопці.

Я люблю Світязь. Більше, ніж море. Нехай тільки все, чому я дала поштовх днями, рухається своєю траєкторією, поки не повернусь.

Дивно так... що тепер тобі важливе.

шпиталь

трохи схалявлю і таки закину в проект. бо це мій день в Україні сьогодні

метафізика

Люди такі різні і такі схожі. Їм усім потрібно у щось вірити, але жодному з них — нас — не доступна абсолютна істина. Ходимо під цим небом і віримо у те, що чуємо частіше. Наші релігійні, політичні та усілякі інші переконання напряму залежать від нашого оточення.

Наші переконання об'єднують нас в групки. Але кожен додає до ідеї щось своє, якісь трактування чи фільтри. Ось чому ми такі схожі і такі різні.

Зараз в мережі повно розповідей про те, що деякі біженці зі Сходу поводяться дуже нахабно і навіть вороже. Але я бачила іншу сторону. Щотижня бачу людей, які з власної ініціативи ходять на курси української мови. Вони намагаються залишатися позитивними і доброзичливими. Їхні діти малюють малюнки для українських солдатів в АТО. Звісно, всі люди різні, трапляються і мудаки, але ось ці люди — виключно чудові.

Сьогодні натрапила на агітаційний вірш, цитувати не буду, бо він ображає моє почуття прекрасного (і це тільки форма, не зміст). Але загалом ідеться про те, що мирний житель, котрий загинув від сліпої міни, шкодує, що не оборонявся разом із ополченцями днр-лнр.

Перепрошую, та хіба проводилася би зараз АТО, якби тих ополченців не було? І хіба не про те саме зараз думає мирне населення Донбасу? Може я і справді отримую недостовірну картинку із українських ЗМІ. Якщо це дійсно так, якщо я помиляюся — прошу дуже, я відкрита до нової інформації, але лише чітких аргументів і живих свідчень, не голослівних тверджень, не вузьколобих образ і наїздів, не фабрикацій. Кожен охочий може спробувати переконати мене, що українська армія прийшла би нищити самих тільки мирних жителів.

Олексій Жупанський, "Побутовий сатанізм", новела "Послання Деконструктора як точка відліку нового буття". Zum Nachdenken

траур і забобони

Час зараз такий — купа чудових заходів скасовується через сумні події в країні. Хтось обурюється "танцями на кістках", хтось — тим, що культура і життя в цілому ніби ігноруються. Згадати лише, скільки полеміки було навколо "Бандерштату".

Проте я згадую зовсім інше — філософські розмови з ліпшим другом кількарічної давності. На мій нерелігійний погляд, заборона слухати музику після смерті когось близького абсолютно не має сенсу. Я хочу сказати, це ж не те, що ми його смерть таким чином святкуємо, просто кожен проходить через це по-своєму. Тризна у древніх русичів була ще тією гулянкою, в Карпатах ще донедавна традиційний похорон виглядав навіть якось весело. Люди просто шукали способу боротися з негативними емоціями.

Так само не розумію я заборони різноманітних культурних подій зараз. Той, хто вважає, що концерт — це неповага до померлих, може просто не йти на концерт. Той, хто на нього іде  — просто хоче послухати музику, а не висловити свою неповагу.

У світі щодня стається купа смертей і не набагато менше святкувань, не здивуюсь навіть, якщо зовсім поряд. Бо життя і смерть завжди ходять поряд.

цитата з пісні The Doors - When The Music's Over

може ми марно гаємо час?

Бумбокс мені дуже зіпсувався. Океан Ельзи мені зіпсувався ще дужче. Усі ці їхні дуети — просто рекламні трюки у боротьбі за розширення аудиторії, і це так у розріз іде з моїм уявленням про справжню творчість. Тексти стають простішими, мелодії все менш вигадливими, і вже немає того снобського кайфу в сприйманні, не можна похвалитися тим, що ти в меншості, яка розуміє.

Ті, хто пишуть вірші — гірші від наркоманів. Бо коли нам довго не пишеться, нас починає ламати і нам здається, що світ розбивається на друзки. Потреба у реалізації своїх амбіцій і творчих планів постає перед реальною загрозою так ніколи і не бути задоволеною. Коли у глухий кут заходить хоча б один твій проект, це вже достатньо важко. Коли таких проектів більше — починаєш сумніватися у доцільності шось робити взагалі.

Все стає якимось прісним і незначним. Ті, від кого перся у підлітковому віці, падають у твоїх очах, ідеї, якими горів, здаються тепер дурними, майбутнє — суцільною чорною дірою без мети і сенсу.

Day in UA — ще зовсім молодий, але дуже амбітний проект. Я не є ідейним натхненником, проте надзвичайно приємно бути тут з самого початку. Ми поставили собі мету писати нову, геть нову, історію України, де не буде фактів, маніпуляції ними, а тільки враження якомога більшої кількості людей, уся амплітуда переконань. Це як в імпресіоністів —  зблизька просто купа кольорових цяток, а здалека —  цілісна картина. І може ми почуємо інших, і нас почують більше, і якось можна буде не варитися тільки у власному соці.

Може ми почнемо нову історію, де люди мають трохи кращу пам'ять про усі набиті ґулі і не наступають на ті ж граблі. Найскладніше у цьому — не розбитися об "і шо?", не забити тільки тому, що все навколо розвалюється. Війна колись закінчиться, чорні смуги в житті — теж, але ми залишимось, може не всі і не такі, як колись, але які вже будемо. Багато що доведеться починати спочатку, щось можна буде продовжувати.

А щось — ніколи не повторювати. Головне не забути.

P. S. раджу прочитати "10 слів про Вітчизну" Олексія Чупи

пацифізм

Я, знаєте, хоч і пацифіст, але як треба можу і відпацифіздити.

Дереш, "Архе" 

Чи не найбільше сутичок стається навколо того, чи силове вирішення — справді вирішення.  Останні місяців 9 у нашій країні ведеться полеміка щодо виправданості застосування сили. Аргументи є і "за", і "проти", і з кожним днем і тих, і інших стає все більше, та жодна шалька не переважить. Ми хочемо миру, просто кожен бачить шлях до нього по-різному.

Моя Настя, яка добре шариться у різній символіці, цієї весни пояснювала мені, що пацифік насправді означає не мир, а не-спротив. Примусило мене задуматись. Виявляється, неспротив не гарантує мир. Інша моя подруга сказала геніальну річ: "ти можеш підставити другу щоку, якщо вдарили тебе, але краще відбивайся, бо наступного разу вдарять твою маму, сестру, сина, когось, хто відбиватися не може".

Я дуже не люблю тему Другої світової. Надто багато спекуляцій залучено. Але якщо вже і сприймати, то через призму чогось такого, як "Час жити, час помирати" Ремарка. Інший бік медалі, де солдати нападника не хочуть війни, розуміють усю її безглуздість і несправедливість. Цікаво, чи є такі зараз тут, точніше, там?

Штука в тому, що війна, яка розпочалася, так просто не закінчиться. Бо ведуть її не солдати, тож якби навіть хтось і практикував неспротив, результат би був десь таким же, як у вищезгаданому романі Ремарка. І не важливо, чи переважує хоч якась із шальок. Те, що відбувається у ріал-таймі, не керується аргументами.

кляті москалі

Почему вы так ненавидите русских?

Втомлюєшся пояснювати, що не всі ми відчуваємо щось, що можна кваліфікувати як "ненависть". Втомлюєшся пояснювати, що не всіх "рускіх", і що виключення становлять не тільки русобандерівці. Моє повідомлення — не мовою адресата, тож навряд воно дійде. Та навіть якщо воно і втрапить на очі тому, кому дійсно варто би це прочитати, його все одно не захочуть зрозуміти. Таке...

Але я напишу його не для того, щоб змінити чиюсь свідомість, а просто щоб зафіксувати ідею. Отож, чому ми їх "ненавидимо"?

Просто: за черствість. За те, що у нас війна, а їм весело. Мовляв, "доскакались на майданах?". Ні крихти співчуття.

Ні крихти співчуття — це, як на мене, ознака слабкості. Радіти з чужого горя — це ознака страху. Це вірус "я ж казав". Це несвідомий пошук виправдань собі і своєму боягузтвові. Вони б не наважилися вийти на протест, і тепер є ще одна відмовка.

Ні крихти співчуття. Навіть до своїх. Russian spy arrested In Kiev (Ukraine)

"І я не я, і хата не моя, і російських солдатів серед сепаратистів немає". То що, розчиняти тіла в кислоті і ні слова матерям? Був у матері син — і просто так собі зник. Зручно. Навіть допомоги родичам загиблих платити не треба.

Ніяка допомога не компенсує це горе. А люди — скрізь люди, окрім тих, що не мають співчуття ані до співвітчизників, ані до жителів сусідньої країни.

Насамкінець, скріншот із фейсбуку:

https://www.facebook.com/photo.php

терористи

Десь фейсбуком бігала авторитетна думка, мовляв, АТО виходить на фінішну пряму, тож варто очікувати хвилю терактів великими містами України — останні потуги агонізуючого звіра днр-лнр. Порошенко відмінив гучні святкування Дня незалежності. Хоча то радше щоби не відміняти в останній момент через жалобу. Часи у нас такі — мусимо постійно відміняти хороші світлі речі.

У Львові телефонні терористи уже "мінували" десяток готелів за день.

А в мене у Києві дуже близький друг, і я хочу його навідати. І то все таке дурне, які ще теракти? Вони аж ніяк не примусять населення думати, що сепаратисти  — білі пухнасті створіння, жити поруч з якими — одне задоволення. Ну телефонними мінуваннями лякати  — то ще так. А от вбивати мирне населення неприцільно?

А потім думаєш собі, чи не цим вони зараз займаються на Сході? Так, звісно, у них на першому плані  —  українські військові, та і прикрі збіги обставин трапляються, як от з боїнгом, але мирне населення теж гине.

Я хочу бачитися з друзями у різних куточках країни, хочу не боятися за життя хороших людей, хочу святкувати єдине свято, яке має для мене сенс — свято моєї країни. І хто стоїть на шляху до здійснення цих бажань? Купка психів, яких фінансує Путлер.

P.S. Може і добре, що у майданівців не було зброї. Інакше б війна розв'язалася ще раніше і одразу в Києві, тривала би ще довше і смертей було би більше. І вина лежала би на людях, з якими я по один бік, а це уже страшенно тяжко.

необхідне зло ₴

Страшенно люблю "Майстер і Маргарита" Булгакова, але говоритиму зараз не про це. А на разі про те, у чому я розбираюся мало і воліла би взагалі мати з цим якомога менше справ.

Йтиметься тут про гроші. Я є прихильником теорії, яку дуже файно описав мій улюблений Жадан (якщо наведете точну цитату, буду вельми вдячна). Словом, там ніби час від часу Космос посилає тобі суму, якраз необхідну, аби ти не загнувся від голоду і холоду, десь якраз у той момент, коли ти саме на краю загинання. Звісно, для реалізації всіх моїх планів банально не_загнутися було би мало, але і так може бути досить весело.

Що виносить мені свідомість, то це думки про те, які неймовірні суми літають зараз країною туди-сюди на різноманітні благодійні рахунки ПРОСТО ТАК. Ну кинули ви 40 гривень на Євромайдан, ну надіслали ви 5ти-гривневу смску на підтримку армії, переказали щось на рахунок Wings Phoenix — то це ж дрібниці! Ви на проїзд у маршрутівках більше тратите.

А тепер уявіть, що у вашому під'їзді те саме вчинили хоча б третина ваших сусідів. А скільки під'їздів у вашому місті? А скільки міст, більших і менших, у нас в Україні? Шалені суми грошей рухаються країною, і ті перші, хто їх віддає, не отримує нічого, принаймні на перший погляд. Ті, хто віддає їх потім, отримують натомість медикаменти, їжу, предмети гігієни, бронежилети і каски... Чи, як дівчата з Три_літ_ра, збірку поезій.

Звісно, хочеться бути трохи менш цинічним, просто радіти з людської щедрості, і не згадувати про мудаків, які кладуть до кишені добрячі шматки тих сум, що ми переказуємо на армію, або про банки, які беруть хорошу комісію.

І якось так виходить, що гроші, це абсолютне зло, через яке ніде немає нормальних політиків, через яке казиться псих-президент сусідньої країни, через яке мовчить світова_свинота, узагалі-то можуть слугувати добру. І не в тому, що ними оплачена куля, яка втрапляє у тіло ворога. А в тому, що ми відкриваємо свої серця і віддаємо, хто скільки може, на справу, яка нас об'єднує.

політичні спічі і психолінгвістика

Давно думала дати волю своєму лінгвістичному "я" і розібрати якусь цікаву промову. Пан Яценюк дав сьогодні чудовий матеріал.

Говорив він так, що навіть у мене щось там біля сонячного сплетіння заворушилося. Говорив він, як директор школи, або як преподобний Джонсон-і-Джонсон із жаданівського "Депеш Моду" — проникливо і спокійно. У залі його слухали тихо і уважно, інколи встаючи із крісел для аплодисментів.

Мені давно набридли наші політики тим, що вони не просто брешуть, а брешуть і навіть не стараються це приховати. Це соромить нашу країну. Скрізь політики як політики, брешуть майстерно, говорять розумні речі, і тільки в нас (ну може ще десь у країнах колишнього совка) вони навіть не стараються не виглядати ідіотами. Але є і винятки, особливо нові обличчя української політичної арени, або напів-нові. Вони проявляють повагу до слухача, намагаючись придумати не таку очевидну брехню.

Свою промову (тепер уже колишній?) прем'єр почав із застереження, що не використовуватиме "дипломатичної лексики". Це мало би приспати нашу пильність і навести нас на думку, що він говоритиме щиро і не намагатиметься нами маніпулювати. Ага, авжеж :)

Проте і справді, не так і багато методів навіювання він застосував. Апелював до відкритих ран народних, ставив себе з нами на один щабель, мовляв, і він теж людина, і йому теж болить. Визнавав недосконалість свою і цього уряду. Казав, що вони зробили усе, що могли (тут, як на мене, трохи збрехав, але нехай уже). Були у нього і "ми", себто уряд, і погані "вони" (Росія, сепаратисти), і спасіння у вигляді Америки.

Його постійні "я" немов промовляли: "Вічно ви, мудаки, намутите, а мені все самому розгрібати. Ось спробував би хоч хтось із вас, бовдурів, вийти на цю сцену і заспокоїти тепер народ. Вони ж, як діти малі, не можуть спокійно спати без казки. Але ж нє, більшість із вас надто тупа, щоб сказати щось путнє і приємне, не підглядаючи у папірці".

Але він не зривався на крик, і був схожий на Акеллу, котрий виконує свою останню пісню, перш ніж піти вмирати наодинці, тому ніхто його не перебивав. Щоправда, вмирати він ще не збирається, ні у прямому значенні, ні метафорично політично. Цією промовою він готує собі хороші рейтинги, респект і уважуху серед нас, українців, і хто скаже, що така промова на це не заслуговує?

Мені, скептику, якось не надто віриться, що саме ці слова були у його серці, але основна думка мабуть була якраз такою. Бо нема чого збиратися щодня за державні гроші і так нічогісінько і не вирішувати. Не хочете працювати — ідіть до біса. Працюватимуть інші.

Людям Донбасу

У мене досі не було великих літер у назвах публікацій, а от сьогоднішній випадок несе ще й яке смислове навантаження. Цей пост - таке собі звернення до тих жителів Сходу України, які зберегли людяність.

Я - ніяка не офіційна особа, і тут буде просто моє спостереження. Не знаю, які там інтереси і плани у наших політиків, але звичайні люди, українці за національністю, громадянством, відчуттями, дуже радіють приєднанню кожного населеного пункту із зони АТО до України. Це так, ніби блудний брат повернувся додому.

Часом ми навіть забуваємо, якою ціною.

Часто ми навіть забуваємо, що не всі ви почуваєтесь щодо цього так, як ми.

Але одна спільна радість таки є: у відвойованих населених пунктах зараз спокій. Чи втримається він - вирішувати вам.

Люди, ми вам тут надзвичайно раді. І, на випадок майбутніх суперечок, говорімо за сімейним столом. Биймо посуд на кухні, на крайняк. Головне - не кидатись одне на одного з ножем.