бомжі та гопніки: молода українська література

Day in UA — український ресурс суб'єктивних новин. Мій сьогоднішній допис до блогу виглядатиме дуже схоже на журналістську статтю, але не ведіться. Це все — лише власні враження.

Як автор-початківець, я не можу не тішитися з того, що сучасний літературний процес в Україні відбувається. БО
- мені є, шо читати свого рідного
- мене оточують люди, які читають
- у перспективі я знайду свого читача, хе-хе

У сучасній українській літературі я помічаю змінене ставлення до мови: вона вже не є літературною, вона є інструментом передачі атмосфери, і тому набуває різних форм. Мова книжок відображає те, що діється у головах народу, рівень освіти і культури, особистий чи загальнодержавний, суспільні питання, які хвилюють маси.

Але це не тільки літопис психологічного стану українського суспільства. Мені здається, в ній є і якісь ключі до розгадки, як нам рухатись далі. Бо той, хто зумів поставити запитання, вже знає половину відповіді.

Продовжую поповнювати ваш список літератури молодими українськими авторами. Окрім Олексія Чупи ("10 слів про Вітчизну", "Бомжі Донбасу") раджу почитати ще Павла Коробчука, зокрема новинку — "Священну книгу гоповідань". До нього у мене особливе ставлення, бо він луцький і я не знаю, чи є хоч один вірш у його "Мерехтіло", який би мене не зачепив за якусь струну.

хіт-парад

Якщо складати хіт-парад мої думок за останні днів три, то це буде:
– концерт у шпиталі
– пісні Скрябіна
– Квантовий стрибок
– грип
– навчання

Наш концерт у шпиталі таки відбувся. І хоча фінальну стадію організації з моїх плечей зняли, але я все одно переживала. Це мені не властиво, але самі посудіть, коли тобі орги кажуть "ну що, Вік, все ж класно пройшло, пра?" Палишся дуже сильно зі своїм хвилюванням перед колегами. Вони через це теж проходили, тому знають.

В мене є країна, я її любив... А я? Я не дуже вмію розкидатися такими важкими словами як "люблю". І не знаю, чи любила я коли-небудь свою країну саме як країну. Однак тут є дійсно прекрасні речі — мої рідні люди, чудова сучасна музика, надзвичайна сучасна література, і слова її мови лягають особливо м'яко у рядки поезії чи прози. А ще дороги, латані і розбиті, а над ними небо, і час в дорозі, щоб подумати.

Раз на скількись там серій у Квантовому стрибку так чи інакше піднімається тема війни. Історія США, хай вона і налічує всього якихось там 400 років, сповнена війнами. До того ж, частіше це були війни далеко не визвольного характеру, як би їх не називали тогочасні ЗМІ. І все ж, у їхніх культурних продуктах пропагується мир, засуджується влада, яка допускає війну. Свобода слова?

Мої домашні грипують. І одногрупники теж. І народ з інституту. Почуваюся таким собі the last one standing, п'ю гарячий чай з імбирем, медом і лимоном, намагаюся не дихати у бік хворих :) У нас зараз така ситуація вдома/в країні/в системі охорони здоров'я, що найкращим лікуванням є просто не хворіти.

Бабуся дзвонить з лікарні і питає, чи я ще за всіма своїми важливими справами не забуваю вчитися. Не забуваю. Навіть на пари ходжу. Навіть домашнє виконую, час від часу. Але сесію я здам на "добре" і "відмінно" — це вже без варіантів) Жовтень на порозі, тайм-менеджмент тепер має вдаватися краще.


Розуму всім щасливим. Радості всім нещасним. (Жадан)

brothers

Знаєте, я не хочу, щоб когось із моїх близьких друзів мобілізували. Я готова захоплюватися героїчністю наших солдатів, лиш би тільки за тих, хто мені, як брати, не довелося переживати. Я розумію, що є якась справедливість, що не може бути так, що одні ризикують життям за свою країну, а інші тим часом відсиджуються вдома. Але всі аргументи — ніщо проти любові до цих людей, яких хочеш вберегти. Любов до Вітчизни — ніщо проти любові до людей. Виходить так?

Якийсь грьобаний "Тарас Бульба" виходить. Чи то навпаки.

хмара

Друг сьогодні розповідав, як вони файно з'їздили в Карпати із його дівчиною. Про сім'ю харківських бандерівців, з якими познайомилися там. Про доброго водія вантажного буса, котрий підвіз їх за так. Про туристів зі Львова, що підібрали їх у зливу під Говерлою і покликали до себе грітися коло вогнища.

Карпати — то таке чудове місце, в яке закохуєшся, побувавши там навіть лише раз, і завше хочеш повертатися. 

Потім небо над Луцьком затягнуло сіро-синім, і ми покрутили педалі у напрямку "додому".

Зараз мені в голові грає Карна - Хмара:

Стогне рідна моя
З часу, коли ми віддали
Землю тим, хто не з нами,
Волю – грошам.
Правда тільки одна,
Правда – батькова мрія,
Рідну землю любити.
Мабуть, це наша остання надія!

Фото зроблене не сьогодні. Шукаю красу на новій локації.

може ми марно гаємо час?

Бумбокс мені дуже зіпсувався. Океан Ельзи мені зіпсувався ще дужче. Усі ці їхні дуети — просто рекламні трюки у боротьбі за розширення аудиторії, і це так у розріз іде з моїм уявленням про справжню творчість. Тексти стають простішими, мелодії все менш вигадливими, і вже немає того снобського кайфу в сприйманні, не можна похвалитися тим, що ти в меншості, яка розуміє.

Ті, хто пишуть вірші — гірші від наркоманів. Бо коли нам довго не пишеться, нас починає ламати і нам здається, що світ розбивається на друзки. Потреба у реалізації своїх амбіцій і творчих планів постає перед реальною загрозою так ніколи і не бути задоволеною. Коли у глухий кут заходить хоча б один твій проект, це вже достатньо важко. Коли таких проектів більше — починаєш сумніватися у доцільності шось робити взагалі.

Все стає якимось прісним і незначним. Ті, від кого перся у підлітковому віці, падають у твоїх очах, ідеї, якими горів, здаються тепер дурними, майбутнє — суцільною чорною дірою без мети і сенсу.

Day in UA — ще зовсім молодий, але дуже амбітний проект. Я не є ідейним натхненником, проте надзвичайно приємно бути тут з самого початку. Ми поставили собі мету писати нову, геть нову, історію України, де не буде фактів, маніпуляції ними, а тільки враження якомога більшої кількості людей, уся амплітуда переконань. Це як в імпресіоністів —  зблизька просто купа кольорових цяток, а здалека —  цілісна картина. І може ми почуємо інших, і нас почують більше, і якось можна буде не варитися тільки у власному соці.

Може ми почнемо нову історію, де люди мають трохи кращу пам'ять про усі набиті ґулі і не наступають на ті ж граблі. Найскладніше у цьому — не розбитися об "і шо?", не забити тільки тому, що все навколо розвалюється. Війна колись закінчиться, чорні смуги в житті — теж, але ми залишимось, може не всі і не такі, як колись, але які вже будемо. Багато що доведеться починати спочатку, щось можна буде продовжувати.

А щось — ніколи не повторювати. Головне не забути.

P. S. раджу прочитати "10 слів про Вітчизну" Олексія Чупи

гаряча вода

Кому що, а курці — просо. Я чесно намагалася не писати про оце відімкнення гарячої води у містах України, але протрималася лише один день.

У соцмережах та на сайтах інтернет-видань юзери розділилися на два табори: одні жаліються на відсутність гарячої води, інші — на тих, хто жаліється на відсутність гарячої води. Аргумент: у країні війна, треба затягувати паски, а уявіть, як там солдатам. Я — зізнаюся — теж належу до табору тих, хто сумує за теплою водичкою. 19 років я жила у квартирі з автономним опаленням і звикла до хорошого. Трохи більше року на новій квартирі у типовому будинку типового спального району — це надто мало, щоб звикнути до поганого.

І мені, повірте, теж якось навіть трохи соромно, що у когось там діти гинуть, а у мене не надаються комунальні послуги і це моя проблема №1 (насправді №13 чи десь так, але нехай). Але я не можу не пристати на бік тих, хто каже, що відімкнути гарячу воду — найлегше, що можна зробити, щоби не переобтяжувати мозок думанням. Тому що нехай комунальники і економлять таким чином на газі, а люди, які гріють воду в кастрюльках — аж ніяк.

Найприємніша для сприйняття, все ж, позиція гумору. Один день в Україні: наша кмітливість і винахідливість нас рятує.

озеро | підслухане

"...Про цікаві речі люди говорять у приміських автобусах."

Вихідний день, спека. Родини і компанії друзів розмістилися на траві біля озера. Вода тепла, мов чай, діти хлюпаються і пищать, хтось смажить шашлики, засмагає, матюкається і насолоджується життям. Бюджетний відпочинок за 25 км від обласного центру і 10 від іншого районного. Людей у воді, як маринованих помідорів у слоїку.

На березі стоїть гул від суміші різноманітних розмов, українська мова мішається із російською, суржик — із волинськими діалектизмами, все разом нагадує якийсь Вавилон. На шезлонгу поруч із нашим коциком — огрядна мати сімейства у модному роздільному купальнику, навіть приємна своєю незакомплексованістю. Не зриваючись на крик вона вчить старшого сина (хлопця років 11-12, не знаю, я погано визначаю вік у дітей) приводити все до ладу, не розкидати речі.

— Порядок якійсь трохі має бути, нє? Як ти в армію підеш?
— Ніяк.
— Ага, ніяк. Підеш.— Закінчує вона фразу таким high fall (зрозуміють тільки ті, хто вчив англійську фонетику) і тягне "е", даючи зрозуміти, шо то не так чиєсь рішення, як неминучість долі.

[інколи я відчуваю, що хочу малювати тонограми своїх речень, аби ви краще розуміли цю інтонацію]

І от на фоні усіх цих подій в країні ця сцена немов підкреслена, ніби все життя знімають у приглушених тонах а-ля ретро, а тут — викрутили контраст і яскравість на максимум. І сонце пече, і діти радіють воді, і матері у мирній цілком області думають, що років за 5-7 наша армія буде робити із хлопчиків чоловіків, а не цеглинки корупційної структури. Чи що у недалекому майбутньому наша держава буде дбати про свою армію, аби не опинитися мирною та ігноровано-суверенною перед обличчям ворога.

Хто зна, може нічого цього вони і не думають, але ж думає хтось інший, наприклад, я, то чому б і не здійснитися цим думкам?

кляті москалі

Почему вы так ненавидите русских?

Втомлюєшся пояснювати, що не всі ми відчуваємо щось, що можна кваліфікувати як "ненависть". Втомлюєшся пояснювати, що не всіх "рускіх", і що виключення становлять не тільки русобандерівці. Моє повідомлення — не мовою адресата, тож навряд воно дійде. Та навіть якщо воно і втрапить на очі тому, кому дійсно варто би це прочитати, його все одно не захочуть зрозуміти. Таке...

Але я напишу його не для того, щоб змінити чиюсь свідомість, а просто щоб зафіксувати ідею. Отож, чому ми їх "ненавидимо"?

Просто: за черствість. За те, що у нас війна, а їм весело. Мовляв, "доскакались на майданах?". Ні крихти співчуття.

Ні крихти співчуття — це, як на мене, ознака слабкості. Радіти з чужого горя — це ознака страху. Це вірус "я ж казав". Це несвідомий пошук виправдань собі і своєму боягузтвові. Вони б не наважилися вийти на протест, і тепер є ще одна відмовка.

Ні крихти співчуття. Навіть до своїх. Russian spy arrested In Kiev (Ukraine)

"І я не я, і хата не моя, і російських солдатів серед сепаратистів немає". То що, розчиняти тіла в кислоті і ні слова матерям? Був у матері син — і просто так собі зник. Зручно. Навіть допомоги родичам загиблих платити не треба.

Ніяка допомога не компенсує це горе. А люди — скрізь люди, окрім тих, що не мають співчуття ані до співвітчизників, ані до жителів сусідньої країни.

Насамкінець, скріншот із фейсбуку:

https://www.facebook.com/photo.php

терористи

Десь фейсбуком бігала авторитетна думка, мовляв, АТО виходить на фінішну пряму, тож варто очікувати хвилю терактів великими містами України — останні потуги агонізуючого звіра днр-лнр. Порошенко відмінив гучні святкування Дня незалежності. Хоча то радше щоби не відміняти в останній момент через жалобу. Часи у нас такі — мусимо постійно відміняти хороші світлі речі.

У Львові телефонні терористи уже "мінували" десяток готелів за день.

А в мене у Києві дуже близький друг, і я хочу його навідати. І то все таке дурне, які ще теракти? Вони аж ніяк не примусять населення думати, що сепаратисти  — білі пухнасті створіння, жити поруч з якими — одне задоволення. Ну телефонними мінуваннями лякати  — то ще так. А от вбивати мирне населення неприцільно?

А потім думаєш собі, чи не цим вони зараз займаються на Сході? Так, звісно, у них на першому плані  —  українські військові, та і прикрі збіги обставин трапляються, як от з боїнгом, але мирне населення теж гине.

Я хочу бачитися з друзями у різних куточках країни, хочу не боятися за життя хороших людей, хочу святкувати єдине свято, яке має для мене сенс — свято моєї країни. І хто стоїть на шляху до здійснення цих бажань? Купка психів, яких фінансує Путлер.

P.S. Може і добре, що у майданівців не було зброї. Інакше б війна розв'язалася ще раніше і одразу в Києві, тривала би ще довше і смертей було би більше. І вина лежала би на людях, з якими я по один бік, а це уже страшенно тяжко.

необхідне зло ₴

Страшенно люблю "Майстер і Маргарита" Булгакова, але говоритиму зараз не про це. А на разі про те, у чому я розбираюся мало і воліла би взагалі мати з цим якомога менше справ.

Йтиметься тут про гроші. Я є прихильником теорії, яку дуже файно описав мій улюблений Жадан (якщо наведете точну цитату, буду вельми вдячна). Словом, там ніби час від часу Космос посилає тобі суму, якраз необхідну, аби ти не загнувся від голоду і холоду, десь якраз у той момент, коли ти саме на краю загинання. Звісно, для реалізації всіх моїх планів банально не_загнутися було би мало, але і так може бути досить весело.

Що виносить мені свідомість, то це думки про те, які неймовірні суми літають зараз країною туди-сюди на різноманітні благодійні рахунки ПРОСТО ТАК. Ну кинули ви 40 гривень на Євромайдан, ну надіслали ви 5ти-гривневу смску на підтримку армії, переказали щось на рахунок Wings Phoenix — то це ж дрібниці! Ви на проїзд у маршрутівках більше тратите.

А тепер уявіть, що у вашому під'їзді те саме вчинили хоча б третина ваших сусідів. А скільки під'їздів у вашому місті? А скільки міст, більших і менших, у нас в Україні? Шалені суми грошей рухаються країною, і ті перші, хто їх віддає, не отримує нічого, принаймні на перший погляд. Ті, хто віддає їх потім, отримують натомість медикаменти, їжу, предмети гігієни, бронежилети і каски... Чи, як дівчата з Три_літ_ра, збірку поезій.

Звісно, хочеться бути трохи менш цинічним, просто радіти з людської щедрості, і не згадувати про мудаків, які кладуть до кишені добрячі шматки тих сум, що ми переказуємо на армію, або про банки, які беруть хорошу комісію.

І якось так виходить, що гроші, це абсолютне зло, через яке ніде немає нормальних політиків, через яке казиться псих-президент сусідньої країни, через яке мовчить світова_свинота, узагалі-то можуть слугувати добру. І не в тому, що ними оплачена куля, яка втрапляє у тіло ворога. А в тому, що ми відкриваємо свої серця і віддаємо, хто скільки може, на справу, яка нас об'єднує.

2 тижні проекту

14 днів, 14 постів. Цей уже 15тий. У мене складно з математикою, але я добре пам'ятаю, що у понеділок 14 липня ми запустили Day in UA. Про що має бути мій "ювілейний" допис? Хм... Нехай буде про те, з чого все починалося, — про інформацію і різницю в її сприйнятті.

Ось відео, яке мама надибала сьогодні в "Однокласниках".

Когось воно вибісить, когось насмішить своїм награним драматизмом, комусь буде огидно через очевидну пропаганду, але. Штука в тому, що автор намагається пробитися до зазомбованого мозку через ті аргументи, які той мозок не відкидатиме. Штука №2 в тому, що воно подіє лише на простих громадян, які нічого не вирішують, бо не хочуть вирішувати.

Раніше можна було просто вимкнути телевізор, відмахнутися від реальності, мовляв, політики все одно брешуть. Зараз те, про що вони брешуть, надто важливе, аби його ігнорувати. Ідеться про збереження нашої держави і прав її громадян. Насправді завжди йшлося саме про це, просто ми зрозуміли пізно.

Краще пізно, ніж ніколи.

У випадку з Росією більше схоже на "ніколи".

мовне питання

От не розумію я цієї травлі на тему мови. Шо зробиш, така вже я є.

Чомусь, якшо патріот (у іншій риториці "бендеравєц"), то вже має розмовляти суто українською, в ідеалі ше й із вкрапленнями львівського діалекту. Мені, як лучанці, перш за все дивно, чого саме львівського? Чим це Львів більш бандерівський за Луцьк? :D Але нехай, у Луцьку я поки діалектизмів не помічала. Це хіба десь північніше, у глиб Полісся.

Із гіпотези про патріотичність україномовних випливає, що російськомовні патріотами України бути не можуть. Знаєте, звідки ноги у цього міфу ростуть? Українська мова у вкрай важкому становищі, бо російська завойовує усі ніші: кіно, музика, книговидання. Якщо займе останню позицію — державну, то не залишиться жодних правових механізмів регулювання ситуації. Цей процес — не природній, він є лише наслідком того, що не було вжито жодних заходів, аби припинити дію радянської ідеології русифікації. Українську мову потрібно рятувати, і тому не може бути й мови про другу державну.

Але ніхто не каже, що російську потрібно забороняти. Чи що російськомовні громадяни України не можуть любити свою країну. Чи що від таких людей слід забирати їхніх маленьких дітей в україномовні інтернати. Достатньо просто дбати про україномовну культурну сферу.

Хочу лише додати, що це звучить жахливо, коли людина не знає мови, якою говорить (якщо тільки це не помилки у процесі навчання). І що дійсно важливо, ні, необхідно чути від офіційних осіб держави офіційні виступи державною мовою. І надзвичайно приємно, коли у сфері обслуговування тобі відповідають тією мовою, якою ти звернувся (якою б вона не була).