космос

Космополітизм (від давньогрецької κοσμοπολίτης — космополіт, людина світу) — ідеологія, яка надає пріоритетне значення загальнолюдським цінностям і другорядне — національним проблемам. (Вікіпедія)

У мені дуже багато любові до людей. І дуже багато роздратування на них. Їм чомусь усе треба штучно спрощувати і штучно ускладнювати, і якось не сидиться на місці, і не можна залишити світ таким, яким він від природи є. Якщо протекція національних інтересів — то це вже фашизм, якщо боротьба з дискримінацією, то доведена до абсурду, коли захищаючи права "ображених" утискають інших. Усе настільки безглуздо. Люди готові вбивати інших людей. Заради чого? Заради грошей? Можна подумати, вони самі ніколи не помруть.

Я не розумію того, коли народ плює на свою самобутність і дозволяє асимілювати себе. Я так само не розумію того, коли народ дозволяє національним лідерам ошукати себе і опускається до геноциду. Друг днями гарно сказав: "ти повинен зробити так, щоб ти вижив, щоб ти був кращим, ніж вони, щоб твої нащадки пережили їхніх нащадків. в цьому сенсі вогнепальна зброя — велика несправедливість, бо дає шанс недостойним". Він мав на увазі духовний і фізичний розвиток, і мені це дуже імпонує.

Не вважаю, що захист національних інтересів — щось антигуманне. Він не повинен бути антигуманним. Але в цьому ідіотському світі часто саме так і є.

історія та діти

Останнім часом спостерігаю зростання популярності націоналістичного руху. Ще зовсім юні серця палають любов'ю до рідного краю і ненавистю до всього чужого. І це так по-дитячому мило і наївно, що навіть не хочеться називати це дурістю. Але при всьому тому запалі їм бракує знань. Вони не знають власної історії, тож їхні поривання справляють враження бездумної тенденційності.

Те, що було у совіцького союзу і те, чого бракує Україні — міцна ідеологія. Протягом усього існування СРСР політтехнологічні селекціонери билися над виведенням "савєцкого чєлавєка". І треба сказати, шо воно їм вдалося. На наше щастя, українці нікуди не зникли. Але наше почуття ідентичності ще тільки-но почало вчитися говорити.

Так ото до чого я веду. Діти мають знати, яку країну вони люблять. Наприклад те, що етнічні українські землі лежать і за межами нашої держави, але навряд є якийсь сенс у встановленні історичної справедливості, бо місцеве населення уже давно асимілювалося. Чи те, що значну частину українців Сходу виморили голодом 80 років тому, а прогалини заселили кримінальними елементами. Тож питання ідентифікації себе як українця там радше питання свідомості, аніж крові; "свої" можуть виявитися ще тими покидьками, а "чужі", навпаки, справжніми Людьми.

Діти мають знати минуле, бо вони — наше майбутнє.