страшно

Страшно натрапляти на фото загиблих українських солдатів, бо кожен раз боїшся упізнати це лице.

Їхні обличчя так схожі поміж собою.
Їхні потилиці, скроні, зап'ястя, вени
Змушують мене думати, що може і він проривався з боєм
Десь заради не-мене.
Сподіваюсь, що він таки залишився вдома,
Де б той дім не стояв на цілому білому світі.
Між нами вже близько року лиш радіоперешкоди —
Ніхто на зв'язок не вийде.
Але я буду не-молитись усім вищим силам,
Вони настільки потужні, що навіть мене почують.
Просто хай би вернувся спокій в домівки рідних
Ще хоч на кілька десятків років.

У навушниках 65daysofstatic — Burial Scene

спокій очевидців

Повернулася зі шпиталю, домашні питають, як там все пройшло.

— Нормально, — кажу,— добре, майора виписують, а з ним так круто говорити було. Але добре, що виписують. Додому, до сім'ї, подалі від нудних лікарняних стін.

— І про що ж ви з ним говорите?

— Та про різне. Про університет, про фільми, про ціни. Уявляєш, ма, його дружина зараз у Вінниці, каже, що там кілограм хорошої свинини коштує ну максимум 45 грн!

— А що він думає про цю ситуацію зі Сходом?

— Що ото стільки треба було гинути і вбивати, щоб вони все одно надали "статус" ДНР та ЛНР. І я з ним погоджуюся.

Я з ним погоджуюся, він мудрий чоловік. Але моя вибіркова увага бере і зосереджується зовсім не на проблемі того, що у нас в країні і досі штучний розкол, і хтось продовжує докидати дров у цей вогонь. Я виокремлюю інше: як там у палаті військовослужбовець говорить із нами про майбутнє, про потребу в освіті і саморозвитку, про цікаві або важкі для сприйняття книги, про ціни у різних містах однієї держави. І як моя мама хотіла би в нього спитати одне: що він думає про ту ситуацію зі Сходом.

Кажуть, безпосередні учасники подій переживають менший стрес, ніж спостерігачі перед екранами телевізорів чи на сайтах новин. Воістину. 

Мабуть, говорити про те, що ми всі про це думаємо, немає особливого сенсу. Воно вирішиться явно не через балачки. Воно вирішиться руками тих, хто там, з допомогою вищих сил, які дадуть чи не дадуть нам мудрих лідерів, чи хоча б шанс нам не помилитись у виборі. Вибори — лотерея, на кого б не ставив. Таке.

Є сенс говорити одне з одним. Про літературу чи ціни на хліб насущний, про подорожі і вподобання, про плани на майбутнє. Знати одне про одного щось звичайне, як у нормальних людей. А не прогнози розвитку подій, які від кожного з нас окремо зовсім мало залежать. Тут краще мовчати і діяти.

Іздрик - Молитва

а ще послухайте My Own Private Alaska - Speak To Me

світло

На усі чудові книжки, усіх прекрасних людей, усі мої рідні українські міста, усі мої добрі справи мені не вистачає часу і не вистачить життя. Я постійно знаходжу те (чи тих), що випромінює світло, і не можу втриматись, щоби ним не поділитися.

У мене днями був порив обіймів. І сьогодні теж хотілося обійняти Жадана, за чудові тексти, за віддачу, за спільність у поглядах. Своїх людей я обіймаю за кожної нагоди, і це не набридає, це цінується.

Чим керуються люди, коли роблять добрі справи? Чи очікують вони подяки? Чи пишаються собою? Чи думають, що десь янгол вніс їхню добру справу у списки? Чи ставиться в них десь у голові така собі галочка?

Коли я роблю те, що інші називають моїми добрими справами, ні, коли я завершую ці справи і озираюся на зроблене, я відчуваю, що це зі мною трапилося щось хороше, і що це я маю комусь подякувати. Когось обійняти.

Нехай вас частіше навідує світло, яким хочеться поділитись.

торренти

Мене сьогодні спитали, чи купила би я щось на Amazon.com. А ще у нас на кафедрі є містер Duane Hettich (якщо він потрапить на цей запис із Google+, сподіваюся, йому буде приємно, що я його згадую). Так от він нас запитував "Невже увесь софт в Україні крадений?"

Як автор, я дуже поважаю авторське право. Принаймні завжди борюсь за те, щоб якийсь твір чи вислів не приписувався помилково іншій людині. Бо не хотілось би мені побачити чуже прізвище під власним віршем чи оповіданням.

Але що там з покупками? Я поки не готова тратити аж стільки на книги чи музику. Тим більше, якщо є торренти. І тут я згадую бойкот російських товарів) У нас модно бойкотувати Валерію, бо вона проросійська і антиукраїнська. У мене трохи інша причина не слухати її пісень — вони просто видаються мені дурними. У нас люблять Макаревича, бо він проукраїнський. Я люблю пісні Машины времени ще з міленіуму)

Сьогодні мені близькими по духу є слова пісні гурту Смысловые галлюцинации - Пока это кажется важным. Бо дійсно, з часом щось перестає бути тобі важливим, на передній план виходить інше. Я поняття не маю, яка позиція у гурту щодо України. Я не стану купувати їхні диски, ані диски жодного іншого російського виконавця. Зізнатися чесно, то навряд я придбаю диск когось із українських виконавців. Колись я стану багатою і буду підтримувати українське матеріально, а поки що надаю моральну підтримку.

І, оскільки вже заговорили про торренти і зміну важливостей із плином життя, то от вам мій вірш:

поки ти качаєш із торрентів серіали,
десь у джунглях падає одиноке дерево,
поки ти заварюєш чай з пакетиків,
гусінь перетворюється на метелика.
поки твої пальці вибивають слова по клавішах,
у твоєму саду дозрівають яблука.
ти сидиш щовечора під цією лампою,
але тільки прислухайся: вони падають.
поки ти пишеш рідним листи самотності,
листи жалю за тим, що ніколи не вернеться,
твої яблука пахнуть прілістю
і кидають у землю зерна.
поки ти щасливий водиш дітей до школи,
десь у тропіках падає останнє дерево.
гусінь точить твої одинокі яблуні,
загортається в кокон, стає метеликом.
ти приходиш з роботи і дивишся серіали,
а за вікнами — темно.
а за вікнами сад, облітає цвіт, скоро будуть яблука,
вже з десяток літ як листи про минуле не пишуться,
ти приходиш додому, тебе тут чекає щастя,
тож чого журитися?
і планета летить, ніби яблуко з гілки,
падає безперервно у центр галактики.
залишивши по собі зерна, зробивши усе, як слід,
ти теж падаєш, ніби всохла яблуня.

метафізика

Люди такі різні і такі схожі. Їм усім потрібно у щось вірити, але жодному з них — нас — не доступна абсолютна істина. Ходимо під цим небом і віримо у те, що чуємо частіше. Наші релігійні, політичні та усілякі інші переконання напряму залежать від нашого оточення.

Наші переконання об'єднують нас в групки. Але кожен додає до ідеї щось своє, якісь трактування чи фільтри. Ось чому ми такі схожі і такі різні.

Зараз в мережі повно розповідей про те, що деякі біженці зі Сходу поводяться дуже нахабно і навіть вороже. Але я бачила іншу сторону. Щотижня бачу людей, які з власної ініціативи ходять на курси української мови. Вони намагаються залишатися позитивними і доброзичливими. Їхні діти малюють малюнки для українських солдатів в АТО. Звісно, всі люди різні, трапляються і мудаки, але ось ці люди — виключно чудові.

Сьогодні натрапила на агітаційний вірш, цитувати не буду, бо він ображає моє почуття прекрасного (і це тільки форма, не зміст). Але загалом ідеться про те, що мирний житель, котрий загинув від сліпої міни, шкодує, що не оборонявся разом із ополченцями днр-лнр.

Перепрошую, та хіба проводилася би зараз АТО, якби тих ополченців не було? І хіба не про те саме зараз думає мирне населення Донбасу? Може я і справді отримую недостовірну картинку із українських ЗМІ. Якщо це дійсно так, якщо я помиляюся — прошу дуже, я відкрита до нової інформації, але лише чітких аргументів і живих свідчень, не голослівних тверджень, не вузьколобих образ і наїздів, не фабрикацій. Кожен охочий може спробувати переконати мене, що українська армія прийшла би нищити самих тільки мирних жителів.

Олексій Жупанський, "Побутовий сатанізм", новела "Послання Деконструктора як точка відліку нового буття". Zum Nachdenken

може ми марно гаємо час?

Бумбокс мені дуже зіпсувався. Океан Ельзи мені зіпсувався ще дужче. Усі ці їхні дуети — просто рекламні трюки у боротьбі за розширення аудиторії, і це так у розріз іде з моїм уявленням про справжню творчість. Тексти стають простішими, мелодії все менш вигадливими, і вже немає того снобського кайфу в сприйманні, не можна похвалитися тим, що ти в меншості, яка розуміє.

Ті, хто пишуть вірші — гірші від наркоманів. Бо коли нам довго не пишеться, нас починає ламати і нам здається, що світ розбивається на друзки. Потреба у реалізації своїх амбіцій і творчих планів постає перед реальною загрозою так ніколи і не бути задоволеною. Коли у глухий кут заходить хоча б один твій проект, це вже достатньо важко. Коли таких проектів більше — починаєш сумніватися у доцільності шось робити взагалі.

Все стає якимось прісним і незначним. Ті, від кого перся у підлітковому віці, падають у твоїх очах, ідеї, якими горів, здаються тепер дурними, майбутнє — суцільною чорною дірою без мети і сенсу.

Day in UA — ще зовсім молодий, але дуже амбітний проект. Я не є ідейним натхненником, проте надзвичайно приємно бути тут з самого початку. Ми поставили собі мету писати нову, геть нову, історію України, де не буде фактів, маніпуляції ними, а тільки враження якомога більшої кількості людей, уся амплітуда переконань. Це як в імпресіоністів —  зблизька просто купа кольорових цяток, а здалека —  цілісна картина. І може ми почуємо інших, і нас почують більше, і якось можна буде не варитися тільки у власному соці.

Може ми почнемо нову історію, де люди мають трохи кращу пам'ять про усі набиті ґулі і не наступають на ті ж граблі. Найскладніше у цьому — не розбитися об "і шо?", не забити тільки тому, що все навколо розвалюється. Війна колись закінчиться, чорні смуги в житті — теж, але ми залишимось, може не всі і не такі, як колись, але які вже будемо. Багато що доведеться починати спочатку, щось можна буде продовжувати.

А щось — ніколи не повторювати. Головне не забути.

P. S. раджу прочитати "10 слів про Вітчизну" Олексія Чупи

необхідне зло ₴

Страшенно люблю "Майстер і Маргарита" Булгакова, але говоритиму зараз не про це. А на разі про те, у чому я розбираюся мало і воліла би взагалі мати з цим якомога менше справ.

Йтиметься тут про гроші. Я є прихильником теорії, яку дуже файно описав мій улюблений Жадан (якщо наведете точну цитату, буду вельми вдячна). Словом, там ніби час від часу Космос посилає тобі суму, якраз необхідну, аби ти не загнувся від голоду і холоду, десь якраз у той момент, коли ти саме на краю загинання. Звісно, для реалізації всіх моїх планів банально не_загнутися було би мало, але і так може бути досить весело.

Що виносить мені свідомість, то це думки про те, які неймовірні суми літають зараз країною туди-сюди на різноманітні благодійні рахунки ПРОСТО ТАК. Ну кинули ви 40 гривень на Євромайдан, ну надіслали ви 5ти-гривневу смску на підтримку армії, переказали щось на рахунок Wings Phoenix — то це ж дрібниці! Ви на проїзд у маршрутівках більше тратите.

А тепер уявіть, що у вашому під'їзді те саме вчинили хоча б третина ваших сусідів. А скільки під'їздів у вашому місті? А скільки міст, більших і менших, у нас в Україні? Шалені суми грошей рухаються країною, і ті перші, хто їх віддає, не отримує нічого, принаймні на перший погляд. Ті, хто віддає їх потім, отримують натомість медикаменти, їжу, предмети гігієни, бронежилети і каски... Чи, як дівчата з Три_літ_ра, збірку поезій.

Звісно, хочеться бути трохи менш цинічним, просто радіти з людської щедрості, і не згадувати про мудаків, які кладуть до кишені добрячі шматки тих сум, що ми переказуємо на армію, або про банки, які беруть хорошу комісію.

І якось так виходить, що гроші, це абсолютне зло, через яке ніде немає нормальних політиків, через яке казиться псих-президент сусідньої країни, через яке мовчить світова_свинота, узагалі-то можуть слугувати добру. І не в тому, що ними оплачена куля, яка втрапляє у тіло ворога. А в тому, що ми відкриваємо свої серця і віддаємо, хто скільки може, на справу, яка нас об'єднує.

вірші про

Сьогодні я цілий день читаю вірші.

У школі я дуже не любила вірші, бо ви ж знаєте, які вірші вчать у школі. З часом я стала не любити тільки дуже погані вірші і коли їх пишуть спеціально з якоїсь нагоди.

Мені страшно не сподобалася уся та ціла ідея зі збіркою майданівських віршів. Мені гидко дивитися, як хтось виїжджає на чужому горі.

Але я автор, тож із власного досвіду знаю: справжній поет не пише віршів, щоб рекламувати своє ім'я на фоні трагічних подій. Він або мовчить, бо все це надто боляче пропускати крізь себе, або пише, бо так йому легше, так він викидає свій біль із мозку на папір.

Нехай буде тут вам вірш, який примусив мене сьогодні думати саме у цьому руслі.