усмішка

"Солдатська сестричка" - сказала на мене сьогодні Дик. І як їх не любити, цих братів? Такі ж усі хороші.

Шпиталь  - це місце, де я знайшла дуже важливий шмат себе. І нехай я не забезпечую цих хлопців ліками, засобами гігієни чи смаколиками (інколи пробую таки), але я можу бути їхнім співрозмовником, і я відчуваю, як багато це для них важить. Хотілося б, щоб таких, як мої дівчата, що ходять зі мною туди, було більше.

Сьогодні зустріла там багато старих знайомих. І усмішки такі теплі, ніби ми всі на мить опинилися вдома. Чоловічі жарти такі чоловічі. Але такі світлі - бо сміються ж. Інколи це все, що потрібно.

светрики

Цієї осені  моя манія на hoodies & sweatshirts перетворилася на манію на звичайні в'язані светрики. Отак заглядаю до шафи і думаю "треба більше светрів. більше светрів! ще більше светрів!" Два я собі купила, а третій мама дов'язує.

Я ніколи не любила плести на спицях. Мені і гачком нелегко було навчитися, але гачок один. А спиць дві. І з того пішли усі мої проблеми, усі збивання у лицьових-виворітних петлях, повне невміння плести кількома кольорами і повне розчарування в собі як у потенційній майстрині плетіння на спицях.

Але в холодній квартирі, де тільки-но вчора увімкнули центральне опалення, і в холодному університеті, де його ще не увімкнули, усі змерзлі стають твоїми братами. І раптом мені захотілося наплести сотню-дві чоловічих светрів і передати нашим бійцям. Щоб із часточкою мого тепла, бо, попри усю мою самокритику, я все ж вірю, що світло іде від певних людей незалежно від того, яку релігію вони сповідують і чи сповідують взагалі.

Вчитися довго, ще довше і справді плести 100 светрів, значно швидше кинути на рахунок гроші і нехай за них придбають термо. Треба тільки, щоби нас, мікромеценатів, було якомога більше. Бо на державний апарат нема чого сподіватися, вони зайняті виборами, агітацією, потім підрахунком голосів і поділом крісел. А теплий одяг потрібен ще "вчора".

Не замерзніть. Обіймайтесь частіше.

бомжі та гопніки: молода українська література

Day in UA — український ресурс суб'єктивних новин. Мій сьогоднішній допис до блогу виглядатиме дуже схоже на журналістську статтю, але не ведіться. Це все — лише власні враження.

Як автор-початківець, я не можу не тішитися з того, що сучасний літературний процес в Україні відбувається. БО
- мені є, шо читати свого рідного
- мене оточують люди, які читають
- у перспективі я знайду свого читача, хе-хе

У сучасній українській літературі я помічаю змінене ставлення до мови: вона вже не є літературною, вона є інструментом передачі атмосфери, і тому набуває різних форм. Мова книжок відображає те, що діється у головах народу, рівень освіти і культури, особистий чи загальнодержавний, суспільні питання, які хвилюють маси.

Але це не тільки літопис психологічного стану українського суспільства. Мені здається, в ній є і якісь ключі до розгадки, як нам рухатись далі. Бо той, хто зумів поставити запитання, вже знає половину відповіді.

Продовжую поповнювати ваш список літератури молодими українськими авторами. Окрім Олексія Чупи ("10 слів про Вітчизну", "Бомжі Донбасу") раджу почитати ще Павла Коробчука, зокрема новинку — "Священну книгу гоповідань". До нього у мене особливе ставлення, бо він луцький і я не знаю, чи є хоч один вірш у його "Мерехтіло", який би мене не зачепив за якусь струну.

похід на піцу

Ні дня без альма-матер. Вчора я там 10 годин простирчала, але то було чудово. Студенти котрогось із молодших курсів влаштували благодійний ярмарок тістечок, зароблені гроші — на АТО, от я і накупила нам з Насьою пончиків, навіть не спитала її попередньо. Це дуже особливий аспект мого життя — коли ділюся з кимось їжею, коли дбаю про те, щоб хтось був неголодний. Нася часто ділиться зі мною останнім бутербродом/сирником/налисником, я не можу не відповідати взаємністю.

Сьогодні ми з нею занесли у шпиталь деякий одяг, який збирали студенти ІІФ, і пакет не розпроданих учора солодощів. А потім пішли на піцу. Я не знаю, скільки пудів солі ми з нею з'їли, особливо при тому, що обидві стараємося сіллю не зловживати, але от піци ми з'їли за 4 роки огого. Нася взагалі досить особлива моя подруга, бо я вже дозволяю собі на неї кричати)) Шоб ви знали, я кричу тільки на своїх домашніх, на малу і от ще на неї. А так то я дуже неконфліктна і стримана.

У піцерії зі мною привітався один хлопчина, колишній пацієнт шпиталю. Казав, що скоро має туди знову повертатися, запрошував заходити. Це ж ніби нормально, людина вдячна, що до неї хтось навідувався, і не забуває цього. Це ж так наче має бути. Але для мене це достобіса особливий момент.

Це направду дивовижно: мало того, що вони ризикували своїм життям за нас, за нашу країну, вони ще й у шпиталі дають якесь таке світло. Просто підіть і переконайтеся. Найцікавіше, що вони самі про це не здогадуються.

Всі ці історії варті того, щоб розповідати їх своїм дітям.

хіт-парад

Якщо складати хіт-парад мої думок за останні днів три, то це буде:
– концерт у шпиталі
– пісні Скрябіна
– Квантовий стрибок
– грип
– навчання

Наш концерт у шпиталі таки відбувся. І хоча фінальну стадію організації з моїх плечей зняли, але я все одно переживала. Це мені не властиво, але самі посудіть, коли тобі орги кажуть "ну що, Вік, все ж класно пройшло, пра?" Палишся дуже сильно зі своїм хвилюванням перед колегами. Вони через це теж проходили, тому знають.

В мене є країна, я її любив... А я? Я не дуже вмію розкидатися такими важкими словами як "люблю". І не знаю, чи любила я коли-небудь свою країну саме як країну. Однак тут є дійсно прекрасні речі — мої рідні люди, чудова сучасна музика, надзвичайна сучасна література, і слова її мови лягають особливо м'яко у рядки поезії чи прози. А ще дороги, латані і розбиті, а над ними небо, і час в дорозі, щоб подумати.

Раз на скількись там серій у Квантовому стрибку так чи інакше піднімається тема війни. Історія США, хай вона і налічує всього якихось там 400 років, сповнена війнами. До того ж, частіше це були війни далеко не визвольного характеру, як би їх не називали тогочасні ЗМІ. І все ж, у їхніх культурних продуктах пропагується мир, засуджується влада, яка допускає війну. Свобода слова?

Мої домашні грипують. І одногрупники теж. І народ з інституту. Почуваюся таким собі the last one standing, п'ю гарячий чай з імбирем, медом і лимоном, намагаюся не дихати у бік хворих :) У нас зараз така ситуація вдома/в країні/в системі охорони здоров'я, що найкращим лікуванням є просто не хворіти.

Бабуся дзвонить з лікарні і питає, чи я ще за всіма своїми важливими справами не забуваю вчитися. Не забуваю. Навіть на пари ходжу. Навіть домашнє виконую, час від часу. Але сесію я здам на "добре" і "відмінно" — це вже без варіантів) Жовтень на порозі, тайм-менеджмент тепер має вдаватися краще.


Розуму всім щасливим. Радості всім нещасним. (Жадан)

страшно

Страшно натрапляти на фото загиблих українських солдатів, бо кожен раз боїшся упізнати це лице.

Їхні обличчя так схожі поміж собою.
Їхні потилиці, скроні, зап'ястя, вени
Змушують мене думати, що може і він проривався з боєм
Десь заради не-мене.
Сподіваюсь, що він таки залишився вдома,
Де б той дім не стояв на цілому білому світі.
Між нами вже близько року лиш радіоперешкоди —
Ніхто на зв'язок не вийде.
Але я буду не-молитись усім вищим силам,
Вони настільки потужні, що навіть мене почують.
Просто хай би вернувся спокій в домівки рідних
Ще хоч на кілька десятків років.

У навушниках 65daysofstatic — Burial Scene

часу немає

Сьогодні мені у плейлісті трапилася пісня Скрябіна "Тепла зима". На фразі "слухай, брат, тут вже давно є шось не так" мурахи пробігли по спині. І взагалі пройняло, як ніколи досі не проймало. Такої реакції на добре знані пісні у мене майже не буває, вони ж приїдаються, ти звикаєш, і вже не ті емоції.

Страшенно хотілося поговорити з однією людиною, розповісти, що зараз на душі. Таке буває, знаєте, чудові люди вриваються у ваше життя, і вам відразу хочеться їх там і залишити, і говорити з ними про таке своє, не перевіряючи їх часом. Бо ж і так знаєш, що вони чудові і не підведуть. На щастя, я вже вмію це бачити і суджу не зі слів, а з учинків. На щастя, такі люди в мене є.

На жаль, ми надто зайняті важливими справами, направду дуже важливими. Добре, що я здатна зрозуміти, шо такі штуки не кинеш просто так, особливо якщо ти чудова людина. Зараз, мабуть, найкраща якість моїх друзів — це здатність зрозуміти, що, хоч я не на зв'язку, але я не зникла. Ще буду. Велике щастя — зібратися після півроку мовчанки, і знову сміятися і говорити, легко і без незручних пауз, так, ніби бачилися вчора.

Сподіваюся, планети десь таки зійдуться правильно, щоб можна було сісти і поговорити із саме_тією людиною про те, як мені неспокійно і чого воно так.

Люблю людей. Люблю українців. Любіть одне одного.

світло

На усі чудові книжки, усіх прекрасних людей, усі мої рідні українські міста, усі мої добрі справи мені не вистачає часу і не вистачить життя. Я постійно знаходжу те (чи тих), що випромінює світло, і не можу втриматись, щоби ним не поділитися.

У мене днями був порив обіймів. І сьогодні теж хотілося обійняти Жадана, за чудові тексти, за віддачу, за спільність у поглядах. Своїх людей я обіймаю за кожної нагоди, і це не набридає, це цінується.

Чим керуються люди, коли роблять добрі справи? Чи очікують вони подяки? Чи пишаються собою? Чи думають, що десь янгол вніс їхню добру справу у списки? Чи ставиться в них десь у голові така собі галочка?

Коли я роблю те, що інші називають моїми добрими справами, ні, коли я завершую ці справи і озираюся на зроблене, я відчуваю, що це зі мною трапилося щось хороше, і що це я маю комусь подякувати. Когось обійняти.

Нехай вас частіше навідує світло, яким хочеться поділитись.

бабусі

Є у мене дві дуже круті бабусі. Одній 87 років, іншій 77. Обидві вони бачили Другу світову, кожна зі свого ракурсу. Та, що старша — типова бандерівка, була в Сибіру, може розповісти про те, що було "за Польщі", про перших і других совєтів. Здоров'я у неї не без старечих проблем, але є молоді з гіршим станом речей. Отаке.

Друга бабуся живе з нами, і про неї купу цікавого знають усі мої однокласники, усі вчителі в школі, добра третина одногрупників і навіть деякі викладачі в університеті. Вона у мене  типова полтавка ("полтавчанка" у її виконанні), щоправда родичі по телефону ідентифікують, що набралася западенських слів. А ще комуністка. Це вже як неминучість, народитися в ту добу на тих землях. Хоча для хейтерів зазначу, що комунізм — це не гріх, а просто узагальнена назва політичних переконань.

Не знаю, які там саме у неї переконання, ніколи не говорила з нею про це, може там справді така ж ситуація, як з християнами, які вважають себе християнами тільки тому, що батьки їх в дитинстві хрестили. А може вона дійсно знає, про що говорить, вчила ж усе-таки щось у тому "інституті марксизму-ленінізму". Не в тому справа.

Справа в тому, що вона сьогодні хотіла занести до шпиталю сливи. Сама. А їй важко ходити, тим більше з пакунками. Телефонні дзвінки родичам закінчує побажаннями миру всім нам. Сьогодні дзвонила родичам в Донецьку область (я прозріла: в нас є родичі в Донецькій області!). Словом, моя бабуся, для якої слово "бандерівець" — зневажлива назва ідеологічних опонентів, раптом стала з ними на один бік. Просто є щось більше, ніж політичні переконання чи ідеологія, яку напихали в голову з дитинства. Є любов до людей і розуміння, що війна — це щось протилежне до любові.

Мої дві нереальні бабусі бачили Другу світову. Але вони і не думали, що війна прийде до них ще раз. Навіть у вигляді випусків новин по телевізору. Ніхто про це не думав. А воно є.

Але я хотіла сказати, що змінюватись ніколи не пізно. І що ми їх переможемо, ми вже перемагаємо морально, бо у нас є любов. Кого "їх"? Та всіх. Всіх тих лицемірів, які міняють життя людей на гроші, або ж просто виправдовують тих, хто це робить.

brothers

Знаєте, я не хочу, щоб когось із моїх близьких друзів мобілізували. Я готова захоплюватися героїчністю наших солдатів, лиш би тільки за тих, хто мені, як брати, не довелося переживати. Я розумію, що є якась справедливість, що не може бути так, що одні ризикують життям за свою країну, а інші тим часом відсиджуються вдома. Але всі аргументи — ніщо проти любові до цих людей, яких хочеш вберегти. Любов до Вітчизни — ніщо проти любові до людей. Виходить так?

Якийсь грьобаний "Тарас Бульба" виходить. Чи то навпаки.

знову шпиталь

Місце, де насичуєшся неймовірною енергією. Чекаєш побачити людей із якимись зрушеннями у психіці, бо хто ж витримає постійно мати справу зі смертю? А знаходиш живих і чуйних, які ще й турботливо запитають "ну як вам тут?"

Я думала, нас там приймуть гірше: якісь дівчата (і хлопці) чужі, прийшли ото, питають щось, лізуть, треба їм чемно подякувати і спровадити. Ніфіга! Нас скрізь раді бачити, кажуть, що з такими відвідувачами одужується швидше, намагаються пригощати цукерками.

— А Ви тут звідки?— Звідти.— Надовго?— Та ні, підлатаємось і туди.

Розмовляти з ними дуже легко. І відчуваєш, що люди насправді мудрі, не дурніші за тебе, навіть розумніші. Вони все чудово розуміють, і знають набагато більше від нас, знають, як там насправді. І хочуть вернутися. Вони живлять мою віру у правильність їхніх дій. Бо не можуть такі мудрі люди ризикувати життям за фальшиві цінності.

— Правий сектор... — по-батьківськи всміхається один. — Хороші вони хлопці... Їм би тільки розуму трохи більше.

— То ви вже скоро на навчання. Ну ясно. Будете ділитися враженнями. Хтось приїде з Туреччини, буде розказувати, як там круто. А ви скажете, що у госпіталь ходили. Оце вам справді є чим похвалитися.

Ми і не думали хвалитися. Але якщо вони думають, що навідувати їх у шпиталі крутіше за Туреччину, то нам дуже радісно. Дякую.

космос

Космополітизм (від давньогрецької κοσμοπολίτης — космополіт, людина світу) — ідеологія, яка надає пріоритетне значення загальнолюдським цінностям і другорядне — національним проблемам. (Вікіпедія)

У мені дуже багато любові до людей. І дуже багато роздратування на них. Їм чомусь усе треба штучно спрощувати і штучно ускладнювати, і якось не сидиться на місці, і не можна залишити світ таким, яким він від природи є. Якщо протекція національних інтересів — то це вже фашизм, якщо боротьба з дискримінацією, то доведена до абсурду, коли захищаючи права "ображених" утискають інших. Усе настільки безглуздо. Люди готові вбивати інших людей. Заради чого? Заради грошей? Можна подумати, вони самі ніколи не помруть.

Я не розумію того, коли народ плює на свою самобутність і дозволяє асимілювати себе. Я так само не розумію того, коли народ дозволяє національним лідерам ошукати себе і опускається до геноциду. Друг днями гарно сказав: "ти повинен зробити так, щоб ти вижив, щоб ти був кращим, ніж вони, щоб твої нащадки пережили їхніх нащадків. в цьому сенсі вогнепальна зброя — велика несправедливість, бо дає шанс недостойним". Він мав на увазі духовний і фізичний розвиток, і мені це дуже імпонує.

Не вважаю, що захист національних інтересів — щось антигуманне. Він не повинен бути антигуманним. Але в цьому ідіотському світі часто саме так і є.

зднемтогочогонема | огляд

"зднемтогочогонема" — так написала я два роки тому на своїй сторінці вк

Підліткам властиво бути скептичними саме через те, що інші надто часто думають, що підлітки не здатні тверезо дивитися на світ. Скепсис моїх вісімнадцяти, усе ж, разюче відрізняється від мого сьогоднішнього.

Два роки тому у нас був ярмарок, святковий натовп, кульки, дешева випивка і салют. Цьогоріч у нас є Герої Майдану, війна та її Герої, прощання із загиблим в АТО лучанином, жалоба і безмежна любов. І може немає саме тієї незалежності, і треба, так само як і два роки тому, думати, де брати газ і когось слухати, але є значно більше усвідомленості. Тоді мені не надто вірилось, що ми почнемо рухатися, тепер я бачу рух на власні очі.

Не всі українці разом святкують Різдво чи Великдень, комусь так само не подобаються нав'язані срср традиції святкування Нового року, але усі українці відчувають, що День Незалежності України — це їхнє спільне свято.

Особисто у мене є ще й sense of achievment: ми не просто згадали, що сьогодні можна щось відсвяткувати, ми зробили свій вклад, ми встали з дупи і зробили те, чого вимагала від нас наша любов до своєї країни і до людей. Ось це і є причиною радіти.

Сьогодні прохолодно, але я таки вийду з дому. І обов'язково вдягну вишиванку. Не тому, що модно, а тому, що настрій саме на це.

З Днем Незалежності, українці. Ви — чудові.

важливе

Про що думають дівчатка, збираючи валізу на відпочинок? Про сонце, водичку, пісок і хлопчиків на пляжі, напевне. Про те, чи не забули вони крем для засмаги і зарядку до мобільного. Про те, чи нормально вони важать і чи досить присідань зробили. Щось таке.

Я не хочу зараз розповідати, яка я "не така", бо не в цьому суть. Не це зараз важливе.

Я сьогодні думаю про те, що, може, варто залишитися вдома. Бо у мене на нозі дурна вавка, яку я боюся мочити, поки не загоїться. Бо ми починаємо таку собі кампанію із відвідин наших солдатів у шпиталі, і я боюся, що без мене та справа згасне. Бо треба розкручувати цей проект, а я в ньому наче якийсь монополіст ефірного часу, ніхто більше так часто не пише :)

А ще я думаю, що у мене тиждень не буде інтернету. Я цілий тиждень не знатиму, що робиться в країні, які міста звільнили, хто ще загинув, чим обернулася путінська гуманітарка. Ніби можна буде трохи від цього відпочити, але, з іншого боку, вже так звикли до цього моніторингу життя України...

Я думаю про Світязь і думаю про хлопців у хірургічному відділенні шпиталю. Про те, що вони розпитували, скільки здорових і сильних чоловіків зі сходу, на мою думку, зараз у Луцьку. І знову про Світязь і про те, що хтось із них сказав, що там дурня якась робиться, що туди наїхало людей РІЗНИХ. Зокрема тих, що могли б обороняти свою землю, і замість яких гинуть наші хлопці.

Я люблю Світязь. Більше, ніж море. Нехай тільки все, чому я дала поштовх днями, рухається своєю траєкторією, поки не повернусь.

Дивно так... що тепер тобі важливе.

хмара

Друг сьогодні розповідав, як вони файно з'їздили в Карпати із його дівчиною. Про сім'ю харківських бандерівців, з якими познайомилися там. Про доброго водія вантажного буса, котрий підвіз їх за так. Про туристів зі Львова, що підібрали їх у зливу під Говерлою і покликали до себе грітися коло вогнища.

Карпати — то таке чудове місце, в яке закохуєшся, побувавши там навіть лише раз, і завше хочеш повертатися. 

Потім небо над Луцьком затягнуло сіро-синім, і ми покрутили педалі у напрямку "додому".

Зараз мені в голові грає Карна - Хмара:

Стогне рідна моя
З часу, коли ми віддали
Землю тим, хто не з нами,
Волю – грошам.
Правда тільки одна,
Правда – батькова мрія,
Рідну землю любити.
Мабуть, це наша остання надія!

Фото зроблене не сьогодні. Шукаю красу на новій локації.