Люди такі різні і такі схожі. Їм усім потрібно у щось вірити, але жодному з них — нас — не доступна абсолютна істина. Ходимо під цим небом і віримо у те, що чуємо частіше. Наші релігійні, політичні та усілякі інші переконання напряму залежать від нашого оточення.
Наші переконання об'єднують нас в групки. Але кожен додає до ідеї щось своє, якісь трактування чи фільтри. Ось чому ми такі схожі і такі різні.
Зараз в мережі повно розповідей про те, що деякі біженці зі Сходу поводяться дуже нахабно і навіть вороже. Але я бачила іншу сторону. Щотижня бачу людей, які з власної ініціативи ходять на курси української мови. Вони намагаються залишатися позитивними і доброзичливими. Їхні діти малюють малюнки для українських солдатів в АТО. Звісно, всі люди різні, трапляються і мудаки, але ось ці люди — виключно чудові.
Сьогодні натрапила на агітаційний вірш, цитувати не буду, бо він ображає моє почуття прекрасного (і це тільки форма, не зміст). Але загалом ідеться про те, що мирний житель, котрий загинув від сліпої міни, шкодує, що не оборонявся разом із ополченцями днр-лнр.
Перепрошую, та хіба проводилася би зараз АТО, якби тих ополченців не було? І хіба не про те саме зараз думає мирне населення Донбасу? Може я і справді отримую недостовірну картинку із українських ЗМІ. Якщо це дійсно так, якщо я помиляюся — прошу дуже, я відкрита до нової інформації, але лише чітких аргументів і живих свідчень, не голослівних тверджень, не вузьколобих образ і наїздів, не фабрикацій. Кожен охочий може спробувати переконати мене, що українська армія прийшла би нищити самих тільки мирних жителів.
Олексій Жупанський, "Побутовий сатанізм", новела "Послання Деконструктора як точка відліку нового буття". Zum Nachdenken
Зриватись із насиджених місць у пошуках кращої долі мені завжди було важко. Пам'ятаю, як зі сльозами на очах відстоювала своє право продовжувати навчання у рідному місті, а не їхати до столиці. Переїзд до нової квартири дався непросто, досі у темряві здається, що лежу у старій своїй кімнаті.
Чи варто казати, що переїзди до європ і америк у моїх очах не мають жодних шансів?
Серед моїх друзів і френдів досить є народу, що завжди казав, мовляв, треба валити з цієї країни. І зупиняло їх лише незнання мови. Одна із приємних змін-2014: щойно з цієї країни звалив Ян-ич, таких людей поменшало. У них з'явилася надія. Може не на краще, але хоча б на те, що як було, уже не буде.
З усіма цими подіями на Сході стільки людей покинули свої рідні місця, шукаючи не кращого життя, а задоволення базової потреби — у безпеці. З усіма цими страхами мобілізації скільки людей уже шукає шляхи до трудової міграції?
Я не знаю, чи люблю цю країну. Ціла країна — це дуже багато. Я люблю її мову, таку просту і звичну. Я люблю своє місто, його архітектуру в старій частині, його парки і його дахи. Я люблю людей у цій країні, не всіх, звісно, але останнім часом все глибше переконуюсь, що чудових людей багато, значно більше, ніж здається на перший погляд.
І мені, консерваторові, хочеться, щоб так воно і лишалося. Щоб ці чудові люди жили у цій країні.
