жалоба і музика

Читала я ось статтю у ВолиньPost і подумала, що багато чого в цій країні робиться для проформи.

Я не з тих, хто відмовляється від музики навіть у дні особистих печалей, і навіть не з тих, хто обмежується суто "мінорними" композиціями у такі дні. Бо депресувати можна і під "Я не той..." гурту 5'nizza, головне вміти. А ще фрікам на зразок мене навіть Nirvana з усім їх I hate myself & I wanna die можуть настрій підняти. Бо сприйняття — річ суто індивідуальна.

Я не з тих, хто вказує іншим, як проявляти свої емоції. Бо це сфера настільки свята і недоторканна, що чужим, навіть найріднішим — зась. Проте, наскільки я знаю, у нашому суспільстві є традиція у дні жалоби музику не слухати взагалі. Не скажу, що розділяю її, але ж варто бути послідовними: або ви не слухаєте музику у дні жалоби, або ви не маєте жодних претензій до того, яка саме музика звучить.

Мабуть, для мене ця проблема не є істотною, бо я радіо взагалі не слухаю. Навіть у маршрутках ховаюся від зовнішніх впливів за навушниками. Але якщо вам вже так заважає недоречна пісня — перемкніть. Чи ввічливо, без наїздів попросіть перемкнути когось іншого. 

А стаття вийшла дуже хорошою. Особливо сподобалося про те, що "мажор" і "мінор" то не зовсім те ж саме, що "веселий" і "сумний".

привіт, світле майбутнє

Про війну я знаю мало. З книжок і новин. От у Ремарка читала, що під час бомбардування вони вимикали світло вдома.

Зараз сиджу без світла, лише з мобільним інтернетом. У будинку поряд теж світла нема. Вікна світяться лише по  той бік проспекту. Вже років з п'яти не боюся темряви, але зараз якось моторошно... У нас світла нема теж через війну. Так, на Луцьк не падають бомби, але якби не кризова ситуація у країні, то нам би не довелося так економити.

І води гарячої нема, лише на вихідних пускають. Дивно це. Одразу уявляю дітей середини 21 століття, як вони це у підручниках історії читатимуть.

Але при цьому всьому. Люди по той берег проспекту) і інші, у кого є світло та інтернет, послухайте Один В Каное - Пообіцяй мені

часу немає

Сьогодні мені у плейлісті трапилася пісня Скрябіна "Тепла зима". На фразі "слухай, брат, тут вже давно є шось не так" мурахи пробігли по спині. І взагалі пройняло, як ніколи досі не проймало. Такої реакції на добре знані пісні у мене майже не буває, вони ж приїдаються, ти звикаєш, і вже не ті емоції.

Страшенно хотілося поговорити з однією людиною, розповісти, що зараз на душі. Таке буває, знаєте, чудові люди вриваються у ваше життя, і вам відразу хочеться їх там і залишити, і говорити з ними про таке своє, не перевіряючи їх часом. Бо ж і так знаєш, що вони чудові і не підведуть. На щастя, я вже вмію це бачити і суджу не зі слів, а з учинків. На щастя, такі люди в мене є.

На жаль, ми надто зайняті важливими справами, направду дуже важливими. Добре, що я здатна зрозуміти, шо такі штуки не кинеш просто так, особливо якщо ти чудова людина. Зараз, мабуть, найкраща якість моїх друзів — це здатність зрозуміти, що, хоч я не на зв'язку, але я не зникла. Ще буду. Велике щастя — зібратися після півроку мовчанки, і знову сміятися і говорити, легко і без незручних пауз, так, ніби бачилися вчора.

Сподіваюся, планети десь таки зійдуться правильно, щоб можна було сісти і поговорити із саме_тією людиною про те, як мені неспокійно і чого воно так.

Люблю людей. Люблю українців. Любіть одне одного.

торренти

Мене сьогодні спитали, чи купила би я щось на Amazon.com. А ще у нас на кафедрі є містер Duane Hettich (якщо він потрапить на цей запис із Google+, сподіваюся, йому буде приємно, що я його згадую). Так от він нас запитував "Невже увесь софт в Україні крадений?"

Як автор, я дуже поважаю авторське право. Принаймні завжди борюсь за те, щоб якийсь твір чи вислів не приписувався помилково іншій людині. Бо не хотілось би мені побачити чуже прізвище під власним віршем чи оповіданням.

Але що там з покупками? Я поки не готова тратити аж стільки на книги чи музику. Тим більше, якщо є торренти. І тут я згадую бойкот російських товарів) У нас модно бойкотувати Валерію, бо вона проросійська і антиукраїнська. У мене трохи інша причина не слухати її пісень — вони просто видаються мені дурними. У нас люблять Макаревича, бо він проукраїнський. Я люблю пісні Машины времени ще з міленіуму)

Сьогодні мені близькими по духу є слова пісні гурту Смысловые галлюцинации - Пока это кажется важным. Бо дійсно, з часом щось перестає бути тобі важливим, на передній план виходить інше. Я поняття не маю, яка позиція у гурту щодо України. Я не стану купувати їхні диски, ані диски жодного іншого російського виконавця. Зізнатися чесно, то навряд я придбаю диск когось із українських виконавців. Колись я стану багатою і буду підтримувати українське матеріально, а поки що надаю моральну підтримку.

І, оскільки вже заговорили про торренти і зміну важливостей із плином життя, то от вам мій вірш:

поки ти качаєш із торрентів серіали,
десь у джунглях падає одиноке дерево,
поки ти заварюєш чай з пакетиків,
гусінь перетворюється на метелика.
поки твої пальці вибивають слова по клавішах,
у твоєму саду дозрівають яблука.
ти сидиш щовечора під цією лампою,
але тільки прислухайся: вони падають.
поки ти пишеш рідним листи самотності,
листи жалю за тим, що ніколи не вернеться,
твої яблука пахнуть прілістю
і кидають у землю зерна.
поки ти щасливий водиш дітей до школи,
десь у тропіках падає останнє дерево.
гусінь точить твої одинокі яблуні,
загортається в кокон, стає метеликом.
ти приходиш з роботи і дивишся серіали,
а за вікнами — темно.
а за вікнами сад, облітає цвіт, скоро будуть яблука,
вже з десяток літ як листи про минуле не пишуться,
ти приходиш додому, тебе тут чекає щастя,
тож чого журитися?
і планета летить, ніби яблуко з гілки,
падає безперервно у центр галактики.
залишивши по собі зерна, зробивши усе, як слід,
ти теж падаєш, ніби всохла яблуня.

траур і забобони

Час зараз такий — купа чудових заходів скасовується через сумні події в країні. Хтось обурюється "танцями на кістках", хтось — тим, що культура і життя в цілому ніби ігноруються. Згадати лише, скільки полеміки було навколо "Бандерштату".

Проте я згадую зовсім інше — філософські розмови з ліпшим другом кількарічної давності. На мій нерелігійний погляд, заборона слухати музику після смерті когось близького абсолютно не має сенсу. Я хочу сказати, це ж не те, що ми його смерть таким чином святкуємо, просто кожен проходить через це по-своєму. Тризна у древніх русичів була ще тією гулянкою, в Карпатах ще донедавна традиційний похорон виглядав навіть якось весело. Люди просто шукали способу боротися з негативними емоціями.

Так само не розумію я заборони різноманітних культурних подій зараз. Той, хто вважає, що концерт — це неповага до померлих, може просто не йти на концерт. Той, хто на нього іде  — просто хоче послухати музику, а не висловити свою неповагу.

У світі щодня стається купа смертей і не набагато менше святкувань, не здивуюсь навіть, якщо зовсім поряд. Бо життя і смерть завжди ходять поряд.

цитата з пісні The Doors - When The Music's Over

культурний місток

Літо (після того, як здасиш усьо, шо мав здати) — то така безтурботна пора, коли прокидаєшся до непристойності пізно, втикаєш в інтернетику, подивлюєшся серіальчики і почитуєш книжечки, супроводжуючи це поїданням смаколиків різних рівнів дієтичності (від персиків до кексиків :))

Мама повертається з роботи і починає висловлювати всі свої зауваження до сучасної культури, до книжок із страшними назвами (я ще не дістала вас нагадуваннями про те, що на разі читаю "Побутовий сатанізм"?), до музики, яка гарчить (це про зарубіжну) або, ще гірше, у якій тексти такі "депресивні" (це тому, що вони російські чи українські, тож мама їх розуміє). А я собі лежу, задумавшись, чого вона усе це не сприймає, а мої друзі сприймають. Тобто ні, я таки знаю, чому. Для неї воно нове і незвичне, підтексти не прослідковуються, все якось поверхнево. Книжки оцінюються за обкладинкою...

Для спільності поглядів потрібен якийсь спільний фундамент.

І тоді я думаю, чому не можна дати людям, які нас не розуміють, книг, музики і фільмів, які нам подобаються? Адже вони, ці об'єкти мистецтва, якось нас формували і відображають зараз. В Україні стільки чудових письменників, той же Жадан, родом з Луганщини, той же Курков, котрий пише російською. І зупиняюся я на афоризмові Леся Подерев'янського:

Україна насправді ділиться не на Схід і Захід, а на совок і несовок.

От і виходить, що річ не в тім, що немає спільного фундаменту, а у тому, що люди такі дивні тварини, які відмітають усе, що може похитнути їх віру.