моє українське сьогодні

День народження однієї з двох моїх чудових бабусь збігається у даті зі святом Покрови і днем Української повстанської армії. Бабусі сьогодні 89. Заїхала її привітати і не змогла вирватись від гостинності моїх трьох тіток. Круто, що так зібралися. Дивно, раніше ніколи так не тішилася родині)

Дядько розпитував бабусю про її повстанське минуле. Я розповідала їй про її сваху і сливи . Разом сміялися з того, як все іронічно тепер склалося.

Родичі бувають дуже милими, коли ти вже не дитина. Чи коли ти їх рідко бачиш.

хіт-парад

Якщо складати хіт-парад мої думок за останні днів три, то це буде:
– концерт у шпиталі
– пісні Скрябіна
– Квантовий стрибок
– грип
– навчання

Наш концерт у шпиталі таки відбувся. І хоча фінальну стадію організації з моїх плечей зняли, але я все одно переживала. Це мені не властиво, але самі посудіть, коли тобі орги кажуть "ну що, Вік, все ж класно пройшло, пра?" Палишся дуже сильно зі своїм хвилюванням перед колегами. Вони через це теж проходили, тому знають.

В мене є країна, я її любив... А я? Я не дуже вмію розкидатися такими важкими словами як "люблю". І не знаю, чи любила я коли-небудь свою країну саме як країну. Однак тут є дійсно прекрасні речі — мої рідні люди, чудова сучасна музика, надзвичайна сучасна література, і слова її мови лягають особливо м'яко у рядки поезії чи прози. А ще дороги, латані і розбиті, а над ними небо, і час в дорозі, щоб подумати.

Раз на скількись там серій у Квантовому стрибку так чи інакше піднімається тема війни. Історія США, хай вона і налічує всього якихось там 400 років, сповнена війнами. До того ж, частіше це були війни далеко не визвольного характеру, як би їх не називали тогочасні ЗМІ. І все ж, у їхніх культурних продуктах пропагується мир, засуджується влада, яка допускає війну. Свобода слова?

Мої домашні грипують. І одногрупники теж. І народ з інституту. Почуваюся таким собі the last one standing, п'ю гарячий чай з імбирем, медом і лимоном, намагаюся не дихати у бік хворих :) У нас зараз така ситуація вдома/в країні/в системі охорони здоров'я, що найкращим лікуванням є просто не хворіти.

Бабуся дзвонить з лікарні і питає, чи я ще за всіма своїми важливими справами не забуваю вчитися. Не забуваю. Навіть на пари ходжу. Навіть домашнє виконую, час від часу. Але сесію я здам на "добре" і "відмінно" — це вже без варіантів) Жовтень на порозі, тайм-менеджмент тепер має вдаватися краще.


Розуму всім щасливим. Радості всім нещасним. (Жадан)

бабусі

Є у мене дві дуже круті бабусі. Одній 87 років, іншій 77. Обидві вони бачили Другу світову, кожна зі свого ракурсу. Та, що старша — типова бандерівка, була в Сибіру, може розповісти про те, що було "за Польщі", про перших і других совєтів. Здоров'я у неї не без старечих проблем, але є молоді з гіршим станом речей. Отаке.

Друга бабуся живе з нами, і про неї купу цікавого знають усі мої однокласники, усі вчителі в школі, добра третина одногрупників і навіть деякі викладачі в університеті. Вона у мене  типова полтавка ("полтавчанка" у її виконанні), щоправда родичі по телефону ідентифікують, що набралася западенських слів. А ще комуністка. Це вже як неминучість, народитися в ту добу на тих землях. Хоча для хейтерів зазначу, що комунізм — це не гріх, а просто узагальнена назва політичних переконань.

Не знаю, які там саме у неї переконання, ніколи не говорила з нею про це, може там справді така ж ситуація, як з християнами, які вважають себе християнами тільки тому, що батьки їх в дитинстві хрестили. А може вона дійсно знає, про що говорить, вчила ж усе-таки щось у тому "інституті марксизму-ленінізму". Не в тому справа.

Справа в тому, що вона сьогодні хотіла занести до шпиталю сливи. Сама. А їй важко ходити, тим більше з пакунками. Телефонні дзвінки родичам закінчує побажаннями миру всім нам. Сьогодні дзвонила родичам в Донецьку область (я прозріла: в нас є родичі в Донецькій області!). Словом, моя бабуся, для якої слово "бандерівець" — зневажлива назва ідеологічних опонентів, раптом стала з ними на один бік. Просто є щось більше, ніж політичні переконання чи ідеологія, яку напихали в голову з дитинства. Є любов до людей і розуміння, що війна — це щось протилежне до любові.

Мої дві нереальні бабусі бачили Другу світову. Але вони і не думали, що війна прийде до них ще раз. Навіть у вигляді випусків новин по телевізору. Ніхто про це не думав. А воно є.

Але я хотіла сказати, що змінюватись ніколи не пізно. І що ми їх переможемо, ми вже перемагаємо морально, бо у нас є любов. Кого "їх"? Та всіх. Всіх тих лицемірів, які міняють життя людей на гроші, або ж просто виправдовують тих, хто це робить.