важливе

Про що думають дівчатка, збираючи валізу на відпочинок? Про сонце, водичку, пісок і хлопчиків на пляжі, напевне. Про те, чи не забули вони крем для засмаги і зарядку до мобільного. Про те, чи нормально вони важать і чи досить присідань зробили. Щось таке.

Я не хочу зараз розповідати, яка я "не така", бо не в цьому суть. Не це зараз важливе.

Я сьогодні думаю про те, що, може, варто залишитися вдома. Бо у мене на нозі дурна вавка, яку я боюся мочити, поки не загоїться. Бо ми починаємо таку собі кампанію із відвідин наших солдатів у шпиталі, і я боюся, що без мене та справа згасне. Бо треба розкручувати цей проект, а я в ньому наче якийсь монополіст ефірного часу, ніхто більше так часто не пише :)

А ще я думаю, що у мене тиждень не буде інтернету. Я цілий тиждень не знатиму, що робиться в країні, які міста звільнили, хто ще загинув, чим обернулася путінська гуманітарка. Ніби можна буде трохи від цього відпочити, але, з іншого боку, вже так звикли до цього моніторингу життя України...

Я думаю про Світязь і думаю про хлопців у хірургічному відділенні шпиталю. Про те, що вони розпитували, скільки здорових і сильних чоловіків зі сходу, на мою думку, зараз у Луцьку. І знову про Світязь і про те, що хтось із них сказав, що там дурня якась робиться, що туди наїхало людей РІЗНИХ. Зокрема тих, що могли б обороняти свою землю, і замість яких гинуть наші хлопці.

Я люблю Світязь. Більше, ніж море. Нехай тільки все, чому я дала поштовх днями, рухається своєю траєкторією, поки не повернусь.

Дивно так... що тепер тобі важливе.

озеро | підслухане

"...Про цікаві речі люди говорять у приміських автобусах."

Вихідний день, спека. Родини і компанії друзів розмістилися на траві біля озера. Вода тепла, мов чай, діти хлюпаються і пищать, хтось смажить шашлики, засмагає, матюкається і насолоджується життям. Бюджетний відпочинок за 25 км від обласного центру і 10 від іншого районного. Людей у воді, як маринованих помідорів у слоїку.

На березі стоїть гул від суміші різноманітних розмов, українська мова мішається із російською, суржик — із волинськими діалектизмами, все разом нагадує якийсь Вавилон. На шезлонгу поруч із нашим коциком — огрядна мати сімейства у модному роздільному купальнику, навіть приємна своєю незакомплексованістю. Не зриваючись на крик вона вчить старшого сина (хлопця років 11-12, не знаю, я погано визначаю вік у дітей) приводити все до ладу, не розкидати речі.

— Порядок якійсь трохі має бути, нє? Як ти в армію підеш?
— Ніяк.
— Ага, ніяк. Підеш.— Закінчує вона фразу таким high fall (зрозуміють тільки ті, хто вчив англійську фонетику) і тягне "е", даючи зрозуміти, шо то не так чиєсь рішення, як неминучість долі.

[інколи я відчуваю, що хочу малювати тонограми своїх речень, аби ви краще розуміли цю інтонацію]

І от на фоні усіх цих подій в країні ця сцена немов підкреслена, ніби все життя знімають у приглушених тонах а-ля ретро, а тут — викрутили контраст і яскравість на максимум. І сонце пече, і діти радіють воді, і матері у мирній цілком області думають, що років за 5-7 наша армія буде робити із хлопчиків чоловіків, а не цеглинки корупційної структури. Чи що у недалекому майбутньому наша держава буде дбати про свою армію, аби не опинитися мирною та ігноровано-суверенною перед обличчям ворога.

Хто зна, може нічого цього вони і не думають, але ж думає хтось інший, наприклад, я, то чому б і не здійснитися цим думкам?