середа, 23 липня 2014 р.

культурний місток

Літо (після того, як здасиш усьо, шо мав здати) — то така безтурботна пора, коли прокидаєшся до непристойності пізно, втикаєш в інтернетику, подивлюєшся серіальчики і почитуєш книжечки, супроводжуючи це поїданням смаколиків різних рівнів дієтичності (від персиків до кексиків :))

Мама повертається з роботи і починає висловлювати всі свої зауваження до сучасної культури, до книжок із страшними назвами (я ще не дістала вас нагадуваннями про те, що на разі читаю "Побутовий сатанізм"?), до музики, яка гарчить (це про зарубіжну) або, ще гірше, у якій тексти такі "депресивні" (це тому, що вони російські чи українські, тож мама їх розуміє). А я собі лежу, задумавшись, чого вона усе це не сприймає, а мої друзі сприймають. Тобто ні, я таки знаю, чому. Для неї воно нове і незвичне, підтексти не прослідковуються, все якось поверхнево. Книжки оцінюються за обкладинкою...

Для спільності поглядів потрібен якийсь спільний фундамент.

І тоді я думаю, чому не можна дати людям, які нас не розуміють, книг, музики і фільмів, які нам подобаються? Адже вони, ці об'єкти мистецтва, якось нас формували і відображають зараз. В Україні стільки чудових письменників, той же Жадан, родом з Луганщини, той же Курков, котрий пише російською. І зупиняюся я на афоризмові Леся Подерев'янського:
Україна насправді ділиться не на Схід і Захід, а на совок і несовок.
От і виходить, що річ не в тім, що немає спільного фундаменту, а у тому, що люди такі дивні тварини, які відмітають усе, що може похитнути їх віру.

Немає коментарів:

Дописати коментар