Ні дня без альма-матер. Вчора я там 10 годин простирчала, але то було чудово. Студенти котрогось із молодших курсів влаштували благодійний ярмарок тістечок, зароблені гроші — на АТО, от я і накупила нам з Насьою пончиків, навіть не спитала її попередньо. Це дуже особливий аспект мого життя — коли ділюся з кимось їжею, коли дбаю про те, щоб хтось був неголодний. Нася часто ділиться зі мною останнім бутербродом/сирником/налисником, я не можу не відповідати взаємністю.
Сьогодні ми з нею занесли у шпиталь деякий одяг, який збирали студенти ІІФ, і пакет не розпроданих учора солодощів. А потім пішли на піцу. Я не знаю, скільки пудів солі ми з нею з'їли, особливо при тому, що обидві стараємося сіллю не зловживати, але от піци ми з'їли за 4 роки огого. Нася взагалі досить особлива моя подруга, бо я вже дозволяю собі на неї кричати)) Шоб ви знали, я кричу тільки на своїх домашніх, на малу і от ще на неї. А так то я дуже неконфліктна і стримана.
У піцерії зі мною привітався один хлопчина, колишній пацієнт шпиталю. Казав, що скоро має туди знову повертатися, запрошував заходити. Це ж ніби нормально, людина вдячна, що до неї хтось навідувався, і не забуває цього. Це ж так наче має бути. Але для мене це достобіса особливий момент.
Це направду дивовижно: мало того, що вони ризикували своїм життям за нас, за нашу країну, вони ще й у шпиталі дають якесь таке світло. Просто підіть і переконайтеся. Найцікавіше, що вони самі про це не здогадуються.
Всі ці історії варті того, щоб розповідати їх своїм дітям.
Немає коментарів:
Дописати коментар