озеро | підслухане

"...Про цікаві речі люди говорять у приміських автобусах."

Вихідний день, спека. Родини і компанії друзів розмістилися на траві біля озера. Вода тепла, мов чай, діти хлюпаються і пищать, хтось смажить шашлики, засмагає, матюкається і насолоджується життям. Бюджетний відпочинок за 25 км від обласного центру і 10 від іншого районного. Людей у воді, як маринованих помідорів у слоїку.

На березі стоїть гул від суміші різноманітних розмов, українська мова мішається із російською, суржик — із волинськими діалектизмами, все разом нагадує якийсь Вавилон. На шезлонгу поруч із нашим коциком — огрядна мати сімейства у модному роздільному купальнику, навіть приємна своєю незакомплексованістю. Не зриваючись на крик вона вчить старшого сина (хлопця років 11-12, не знаю, я погано визначаю вік у дітей) приводити все до ладу, не розкидати речі.

— Порядок якійсь трохі має бути, нє? Як ти в армію підеш?
— Ніяк.
— Ага, ніяк. Підеш.— Закінчує вона фразу таким high fall (зрозуміють тільки ті, хто вчив англійську фонетику) і тягне "е", даючи зрозуміти, шо то не так чиєсь рішення, як неминучість долі.

[інколи я відчуваю, що хочу малювати тонограми своїх речень, аби ви краще розуміли цю інтонацію]

І от на фоні усіх цих подій в країні ця сцена немов підкреслена, ніби все життя знімають у приглушених тонах а-ля ретро, а тут — викрутили контраст і яскравість на максимум. І сонце пече, і діти радіють воді, і матері у мирній цілком області думають, що років за 5-7 наша армія буде робити із хлопчиків чоловіків, а не цеглинки корупційної структури. Чи що у недалекому майбутньому наша держава буде дбати про свою армію, аби не опинитися мирною та ігноровано-суверенною перед обличчям ворога.

Хто зна, може нічого цього вони і не думають, але ж думає хтось інший, наприклад, я, то чому б і не здійснитися цим думкам?