середа, 24 вересня 2014 р.

часу немає

Сьогодні мені у плейлісті трапилася пісня Скрябіна "Тепла зима". На фразі "слухай, брат, тут вже давно є шось не так" мурахи пробігли по спині. І взагалі пройняло, як ніколи досі не проймало. Такої реакції на добре знані пісні у мене майже не буває, вони ж приїдаються, ти звикаєш, і вже не ті емоції.

Страшенно хотілося поговорити з однією людиною, розповісти, що зараз на душі. Таке буває, знаєте, чудові люди вриваються у ваше життя, і вам відразу хочеться їх там і залишити, і говорити з ними про таке своє, не перевіряючи їх часом. Бо ж і так знаєш, що вони чудові і не підведуть. На щастя, я вже вмію це бачити і суджу не зі слів, а з учинків. На щастя, такі люди в мене є.

На жаль, ми надто зайняті важливими справами, направду дуже важливими. Добре, що я здатна зрозуміти, шо такі штуки не кинеш просто так, особливо якщо ти чудова людина. Зараз, мабуть, найкраща якість моїх друзів — це здатність зрозуміти, що, хоч я не на зв'язку, але я не зникла. Ще буду. Велике щастя — зібратися після півроку мовчанки, і знову сміятися і говорити, легко і без незручних пауз, так, ніби бачилися вчора.

Сподіваюся, планети десь таки зійдуться правильно, щоб можна було сісти і поговорити із саме_тією людиною про те, як мені неспокійно і чого воно так.

Люблю людей. Люблю українців. Любіть одне одного.

Немає коментарів:

Дописати коментар