жалоба і музика

Читала я ось статтю у ВолиньPost і подумала, що багато чого в цій країні робиться для проформи.

Я не з тих, хто відмовляється від музики навіть у дні особистих печалей, і навіть не з тих, хто обмежується суто "мінорними" композиціями у такі дні. Бо депресувати можна і під "Я не той..." гурту 5'nizza, головне вміти. А ще фрікам на зразок мене навіть Nirvana з усім їх I hate myself & I wanna die можуть настрій підняти. Бо сприйняття — річ суто індивідуальна.

Я не з тих, хто вказує іншим, як проявляти свої емоції. Бо це сфера настільки свята і недоторканна, що чужим, навіть найріднішим — зась. Проте, наскільки я знаю, у нашому суспільстві є традиція у дні жалоби музику не слухати взагалі. Не скажу, що розділяю її, але ж варто бути послідовними: або ви не слухаєте музику у дні жалоби, або ви не маєте жодних претензій до того, яка саме музика звучить.

Мабуть, для мене ця проблема не є істотною, бо я радіо взагалі не слухаю. Навіть у маршрутках ховаюся від зовнішніх впливів за навушниками. Але якщо вам вже так заважає недоречна пісня — перемкніть. Чи ввічливо, без наїздів попросіть перемкнути когось іншого. 

А стаття вийшла дуже хорошою. Особливо сподобалося про те, що "мажор" і "мінор" то не зовсім те ж саме, що "веселий" і "сумний".

усмішка

"Солдатська сестричка" - сказала на мене сьогодні Дик. І як їх не любити, цих братів? Такі ж усі хороші.

Шпиталь  - це місце, де я знайшла дуже важливий шмат себе. І нехай я не забезпечую цих хлопців ліками, засобами гігієни чи смаколиками (інколи пробую таки), але я можу бути їхнім співрозмовником, і я відчуваю, як багато це для них важить. Хотілося б, щоб таких, як мої дівчата, що ходять зі мною туди, було більше.

Сьогодні зустріла там багато старих знайомих. І усмішки такі теплі, ніби ми всі на мить опинилися вдома. Чоловічі жарти такі чоловічі. Але такі світлі - бо сміються ж. Інколи це все, що потрібно.

спостереження на неоригінальну тему

Підбивати підсумки дня ще рано, бо після того, як я проголосувала і родичі розійшлися з мого ДН, мені ще залишилося повчити домашнє, а там можуть бути нові осяяння. Проте, занотую тут найголовніше, поки враження ще свіжі:

1) чомусь у повній безсенсовності виборів мене намагалися переконати люди, які хочуть звалити з цієї країни за першої ліпшої нагоди. Їм тут не жити, тож яка їм, власне, різниця, будуть вибори чи ні, і чим вони закінчаться?

2) люди навколо ставляться до виборів як до скачок. А хресики-плюсики-галочки у бюлетенях для них — немов ставки. Коли певна партія (хай і за результатами екзит-полів) проходить у парламент, вони тішаться, немов то і була їх кінцева мета. Але. Пропхати симпатичну вам партію у до Ради мало, треба, щоб вона там ше шось робила. А ще краще, щоб і ви щось робили.

І анекдот в дорогу:
— Лікарю, ну чому на мені всі їздять?!
— А ви сідло зніміть.

светрики

Цієї осені  моя манія на hoodies & sweatshirts перетворилася на манію на звичайні в'язані светрики. Отак заглядаю до шафи і думаю "треба більше светрів. більше светрів! ще більше светрів!" Два я собі купила, а третій мама дов'язує.

Я ніколи не любила плести на спицях. Мені і гачком нелегко було навчитися, але гачок один. А спиць дві. І з того пішли усі мої проблеми, усі збивання у лицьових-виворітних петлях, повне невміння плести кількома кольорами і повне розчарування в собі як у потенційній майстрині плетіння на спицях.

Але в холодній квартирі, де тільки-но вчора увімкнули центральне опалення, і в холодному університеті, де його ще не увімкнули, усі змерзлі стають твоїми братами. І раптом мені захотілося наплести сотню-дві чоловічих светрів і передати нашим бійцям. Щоб із часточкою мого тепла, бо, попри усю мою самокритику, я все ж вірю, що світло іде від певних людей незалежно від того, яку релігію вони сповідують і чи сповідують взагалі.

Вчитися довго, ще довше і справді плести 100 светрів, значно швидше кинути на рахунок гроші і нехай за них придбають термо. Треба тільки, щоби нас, мікромеценатів, було якомога більше. Бо на державний апарат нема чого сподіватися, вони зайняті виборами, агітацією, потім підрахунком голосів і поділом крісел. А теплий одяг потрібен ще "вчора".

Не замерзніть. Обіймайтесь частіше.

вечори магістра

Ось так плету жовто-сині браслети під серіал про жовтих чоловічків

чи треба ще щось казати?

спам

Йтиметься не про альбом ТНМК, але ви при нагоді його послухайте.


Я, власне, хочу поділитися своїм захватом від нових політичних технологій. Флаєри і газетки — то вже вчорашній день. Тепер вони стукаються до мене додому листами. Ба, більше — телефонують!

Отак дзвонять тобі посеред вихідного дня і кажуть, що представляють певного кандидата до міськради (кілька разів повторюють його прізвище, кілька разів кажуть, від якого він блоку) і що проводять опитування.

Запитання лише одне: "Чим, на Вашу думку, повинен зайнятися кандидат у разі перемоги в першу чергу?" Турботливо надали навіть 4 варіанти відповіді, з яких "г" — "Ваш варіант". Ось так, цікавляться думкою населення же ж)

Щоб не затримувати конвеєр, я навіть відповіла, і навіть чемно сказала "до побачення". Але відчуття, що мною хотіли зманіпулювати, виникло від початку розмови і трималося ще кілька хвилин по її завершенню.

Ну, по-перше, невже хтось іще ведеться на ці трюки? По-моєму, кандидати ідуть на вибори з уже готовою програмою, хіба ні? А якщо ти не знаєш, що тобі робити у тій раді, то чому ж ідеш? Так що у ваше "почую кожного" уже ніхто не вірить.

Замість того, щоб тратити папір на флаєри і засипати громадян своїм передвиборчим спамом, подбайте про електронні версії своїх програм. У мене от план за цей тиждень погуглити, що обіцяють партії, за які я думаю голосувати.

моє українське сьогодні

День народження однієї з двох моїх чудових бабусь збігається у даті зі святом Покрови і днем Української повстанської армії. Бабусі сьогодні 89. Заїхала її привітати і не змогла вирватись від гостинності моїх трьох тіток. Круто, що так зібралися. Дивно, раніше ніколи так не тішилася родині)

Дядько розпитував бабусю про її повстанське минуле. Я розповідала їй про її сваху і сливи . Разом сміялися з того, як все іронічно тепер склалося.

Родичі бувають дуже милими, коли ти вже не дитина. Чи коли ти їх рідко бачиш.

бомжі та гопніки: молода українська література

Day in UA — український ресурс суб'єктивних новин. Мій сьогоднішній допис до блогу виглядатиме дуже схоже на журналістську статтю, але не ведіться. Це все — лише власні враження.

Як автор-початківець, я не можу не тішитися з того, що сучасний літературний процес в Україні відбувається. БО
- мені є, шо читати свого рідного
- мене оточують люди, які читають
- у перспективі я знайду свого читача, хе-хе

У сучасній українській літературі я помічаю змінене ставлення до мови: вона вже не є літературною, вона є інструментом передачі атмосфери, і тому набуває різних форм. Мова книжок відображає те, що діється у головах народу, рівень освіти і культури, особистий чи загальнодержавний, суспільні питання, які хвилюють маси.

Але це не тільки літопис психологічного стану українського суспільства. Мені здається, в ній є і якісь ключі до розгадки, як нам рухатись далі. Бо той, хто зумів поставити запитання, вже знає половину відповіді.

Продовжую поповнювати ваш список літератури молодими українськими авторами. Окрім Олексія Чупи ("10 слів про Вітчизну", "Бомжі Донбасу") раджу почитати ще Павла Коробчука, зокрема новинку — "Священну книгу гоповідань". До нього у мене особливе ставлення, бо він луцький і я не знаю, чи є хоч один вірш у його "Мерехтіло", який би мене не зачепив за якусь струну.

похід на піцу

Ні дня без альма-матер. Вчора я там 10 годин простирчала, але то було чудово. Студенти котрогось із молодших курсів влаштували благодійний ярмарок тістечок, зароблені гроші — на АТО, от я і накупила нам з Насьою пончиків, навіть не спитала її попередньо. Це дуже особливий аспект мого життя — коли ділюся з кимось їжею, коли дбаю про те, щоб хтось був неголодний. Нася часто ділиться зі мною останнім бутербродом/сирником/налисником, я не можу не відповідати взаємністю.

Сьогодні ми з нею занесли у шпиталь деякий одяг, який збирали студенти ІІФ, і пакет не розпроданих учора солодощів. А потім пішли на піцу. Я не знаю, скільки пудів солі ми з нею з'їли, особливо при тому, що обидві стараємося сіллю не зловживати, але от піци ми з'їли за 4 роки огого. Нася взагалі досить особлива моя подруга, бо я вже дозволяю собі на неї кричати)) Шоб ви знали, я кричу тільки на своїх домашніх, на малу і от ще на неї. А так то я дуже неконфліктна і стримана.

У піцерії зі мною привітався один хлопчина, колишній пацієнт шпиталю. Казав, що скоро має туди знову повертатися, запрошував заходити. Це ж ніби нормально, людина вдячна, що до неї хтось навідувався, і не забуває цього. Це ж так наче має бути. Але для мене це достобіса особливий момент.

Це направду дивовижно: мало того, що вони ризикували своїм життям за нас, за нашу країну, вони ще й у шпиталі дають якесь таке світло. Просто підіть і переконайтеся. Найцікавіше, що вони самі про це не здогадуються.

Всі ці історії варті того, щоб розповідати їх своїм дітям.

привіт, світле майбутнє

Про війну я знаю мало. З книжок і новин. От у Ремарка читала, що під час бомбардування вони вимикали світло вдома.

Зараз сиджу без світла, лише з мобільним інтернетом. У будинку поряд теж світла нема. Вікна світяться лише по  той бік проспекту. Вже років з п'яти не боюся темряви, але зараз якось моторошно... У нас світла нема теж через війну. Так, на Луцьк не падають бомби, але якби не кризова ситуація у країні, то нам би не довелося так економити.

І води гарячої нема, лише на вихідних пускають. Дивно це. Одразу уявляю дітей середини 21 століття, як вони це у підручниках історії читатимуть.

Але при цьому всьому. Люди по той берег проспекту) і інші, у кого є світло та інтернет, послухайте Один В Каное - Пообіцяй мені

хіт-парад

Якщо складати хіт-парад мої думок за останні днів три, то це буде:
– концерт у шпиталі
– пісні Скрябіна
– Квантовий стрибок
– грип
– навчання

Наш концерт у шпиталі таки відбувся. І хоча фінальну стадію організації з моїх плечей зняли, але я все одно переживала. Це мені не властиво, але самі посудіть, коли тобі орги кажуть "ну що, Вік, все ж класно пройшло, пра?" Палишся дуже сильно зі своїм хвилюванням перед колегами. Вони через це теж проходили, тому знають.

В мене є країна, я її любив... А я? Я не дуже вмію розкидатися такими важкими словами як "люблю". І не знаю, чи любила я коли-небудь свою країну саме як країну. Однак тут є дійсно прекрасні речі — мої рідні люди, чудова сучасна музика, надзвичайна сучасна література, і слова її мови лягають особливо м'яко у рядки поезії чи прози. А ще дороги, латані і розбиті, а над ними небо, і час в дорозі, щоб подумати.

Раз на скількись там серій у Квантовому стрибку так чи інакше піднімається тема війни. Історія США, хай вона і налічує всього якихось там 400 років, сповнена війнами. До того ж, частіше це були війни далеко не визвольного характеру, як би їх не називали тогочасні ЗМІ. І все ж, у їхніх культурних продуктах пропагується мир, засуджується влада, яка допускає війну. Свобода слова?

Мої домашні грипують. І одногрупники теж. І народ з інституту. Почуваюся таким собі the last one standing, п'ю гарячий чай з імбирем, медом і лимоном, намагаюся не дихати у бік хворих :) У нас зараз така ситуація вдома/в країні/в системі охорони здоров'я, що найкращим лікуванням є просто не хворіти.

Бабуся дзвонить з лікарні і питає, чи я ще за всіма своїми важливими справами не забуваю вчитися. Не забуваю. Навіть на пари ходжу. Навіть домашнє виконую, час від часу. Але сесію я здам на "добре" і "відмінно" — це вже без варіантів) Жовтень на порозі, тайм-менеджмент тепер має вдаватися краще.


Розуму всім щасливим. Радості всім нещасним. (Жадан)

страшно

Страшно натрапляти на фото загиблих українських солдатів, бо кожен раз боїшся упізнати це лице.

Їхні обличчя так схожі поміж собою.
Їхні потилиці, скроні, зап'ястя, вени
Змушують мене думати, що може і він проривався з боєм
Десь заради не-мене.
Сподіваюсь, що він таки залишився вдома,
Де б той дім не стояв на цілому білому світі.
Між нами вже близько року лиш радіоперешкоди —
Ніхто на зв'язок не вийде.
Але я буду не-молитись усім вищим силам,
Вони настільки потужні, що навіть мене почують.
Просто хай би вернувся спокій в домівки рідних
Ще хоч на кілька десятків років.

У навушниках 65daysofstatic — Burial Scene

часу немає

Сьогодні мені у плейлісті трапилася пісня Скрябіна "Тепла зима". На фразі "слухай, брат, тут вже давно є шось не так" мурахи пробігли по спині. І взагалі пройняло, як ніколи досі не проймало. Такої реакції на добре знані пісні у мене майже не буває, вони ж приїдаються, ти звикаєш, і вже не ті емоції.

Страшенно хотілося поговорити з однією людиною, розповісти, що зараз на душі. Таке буває, знаєте, чудові люди вриваються у ваше життя, і вам відразу хочеться їх там і залишити, і говорити з ними про таке своє, не перевіряючи їх часом. Бо ж і так знаєш, що вони чудові і не підведуть. На щастя, я вже вмію це бачити і суджу не зі слів, а з учинків. На щастя, такі люди в мене є.

На жаль, ми надто зайняті важливими справами, направду дуже важливими. Добре, що я здатна зрозуміти, шо такі штуки не кинеш просто так, особливо якщо ти чудова людина. Зараз, мабуть, найкраща якість моїх друзів — це здатність зрозуміти, що, хоч я не на зв'язку, але я не зникла. Ще буду. Велике щастя — зібратися після півроку мовчанки, і знову сміятися і говорити, легко і без незручних пауз, так, ніби бачилися вчора.

Сподіваюся, планети десь таки зійдуться правильно, щоб можна було сісти і поговорити із саме_тією людиною про те, як мені неспокійно і чого воно так.

Люблю людей. Люблю українців. Любіть одне одного.

дурним щастить

Я страшенно лінива. Але я встигаю стільки всього, що ніхто про це не здогадується. Окрім, хіба що, мами. :)

У своєму житті я дуже рідко маю можливість насолоджуватися плодами своєї праці. Частіше буває навпаки: докладаєш зусиль, а отримуєш таке шо-нібуть. Тому і виробилася звичка не викладатися, щоб не розчаровуватись. У моєму навчанні 20% зусиль дають 80% результату, і у надто вже рідкісних випадках я дотискаю до 100% , частіше чую, що могло би бути краще. Чесно, я не засмучуюсь, це навіть більше на похвалу схоже. Бо от уявіть, ви кажете студенту "ну все, чувак, це — максимум твоїх можливостей". Нонсенс!

У моєму житті все найкраще стається випадково. У школі я вважала, що немає нічого банальнішого, ніж після школи з поглибленим вивченням іноземних мов піти на іноземну філологію. Я вибирала між психологією і журналістикою. А потім вступила на прикладну лінгвістику і зрозуміла, що можна бути ким завгодно. Абсолютно випадково мені час від часу доводиться писати цілком журналістські статті. І просто по життю доводиться бути хорошим психологом. Прикладну лінгвістику, викладання мови і психолінгвістику я обожнюю. Хто б знав?

Абсолютно випадково мене починають називати лідером якоїсь студентської організації, хоча я того не прагну, я лише бачу завдання і шляхи їх виконання — досить очевидні речі, які може зрозуміти будь-хто, і зовсім необов'язково чекати мого схвалення.

Я дивлюся зараз на випускників шкіл, на людей у віці 17-18 років, і бачу їхню паніку. Вони чомусь сприймають вступ до університету як клятву на вірність єдиному напрямку. Ніби все, що можна в житті робити, це відвідувати/прогулювати пари і виконувати чи не виконувати домашнє завдання. Насправді свій час можна раціонально поділити і набувати різних цікавезних досвідів. Наприклад, організовувати творчі вечори. Або волонтерити у будь-якій організації. Чи знайти собі фрілансерський підробіток.

Насправді непідготоване домашнє прощають дуже часто, якщо не нахабніти. Головне потратити цей час на хорошу справу — і карма обов'язково віддячить :)

спокій очевидців

Повернулася зі шпиталю, домашні питають, як там все пройшло.

— Нормально, — кажу,— добре, майора виписують, а з ним так круто говорити було. Але добре, що виписують. Додому, до сім'ї, подалі від нудних лікарняних стін.

— І про що ж ви з ним говорите?

— Та про різне. Про університет, про фільми, про ціни. Уявляєш, ма, його дружина зараз у Вінниці, каже, що там кілограм хорошої свинини коштує ну максимум 45 грн!

— А що він думає про цю ситуацію зі Сходом?

— Що ото стільки треба було гинути і вбивати, щоб вони все одно надали "статус" ДНР та ЛНР. І я з ним погоджуюся.

Я з ним погоджуюся, він мудрий чоловік. Але моя вибіркова увага бере і зосереджується зовсім не на проблемі того, що у нас в країні і досі штучний розкол, і хтось продовжує докидати дров у цей вогонь. Я виокремлюю інше: як там у палаті військовослужбовець говорить із нами про майбутнє, про потребу в освіті і саморозвитку, про цікаві або важкі для сприйняття книги, про ціни у різних містах однієї держави. І як моя мама хотіла би в нього спитати одне: що він думає про ту ситуацію зі Сходом.

Кажуть, безпосередні учасники подій переживають менший стрес, ніж спостерігачі перед екранами телевізорів чи на сайтах новин. Воістину. 

Мабуть, говорити про те, що ми всі про це думаємо, немає особливого сенсу. Воно вирішиться явно не через балачки. Воно вирішиться руками тих, хто там, з допомогою вищих сил, які дадуть чи не дадуть нам мудрих лідерів, чи хоча б шанс нам не помилитись у виборі. Вибори — лотерея, на кого б не ставив. Таке.

Є сенс говорити одне з одним. Про літературу чи ціни на хліб насущний, про подорожі і вподобання, про плани на майбутнє. Знати одне про одного щось звичайне, як у нормальних людей. А не прогнози розвитку подій, які від кожного з нас окремо зовсім мало залежать. Тут краще мовчати і діяти.

Іздрик - Молитва

а ще послухайте My Own Private Alaska - Speak To Me

світло

На усі чудові книжки, усіх прекрасних людей, усі мої рідні українські міста, усі мої добрі справи мені не вистачає часу і не вистачить життя. Я постійно знаходжу те (чи тих), що випромінює світло, і не можу втриматись, щоби ним не поділитися.

У мене днями був порив обіймів. І сьогодні теж хотілося обійняти Жадана, за чудові тексти, за віддачу, за спільність у поглядах. Своїх людей я обіймаю за кожної нагоди, і це не набридає, це цінується.

Чим керуються люди, коли роблять добрі справи? Чи очікують вони подяки? Чи пишаються собою? Чи думають, що десь янгол вніс їхню добру справу у списки? Чи ставиться в них десь у голові така собі галочка?

Коли я роблю те, що інші називають моїми добрими справами, ні, коли я завершую ці справи і озираюся на зроблене, я відчуваю, що це зі мною трапилося щось хороше, і що це я маю комусь подякувати. Когось обійняти.

Нехай вас частіше навідує світло, яким хочеться поділитись.

бегемотовий чай

Чорний чай з бергамотом я п'ю систематично уже близько 8 років. Міцний, листовий, заварений одразу у чашці. З нього починаються мої ранки і ним же тримаю себе у робочому стані під час довгих нічних підготовок до семінарів чи екзаменів.

Сашкові сьогодні 12 група ІІФ передала 207 грн на шпиталь. Ну ми і потратили їх на чай-каву :) Не собі, а хлопцям у шпиталі.

— Доброго вечора! — Бадьоро кричу ще з порогу. — А у нас тут чай і кава є! А у вас є чай чи кава?
— Кава? Є. Чаю нема. Якби розсипного, чорного.
— У нас якраз чорний листовий є. Звичайний і з бергамотом. Вам який?
— Давайте з бергамотом.

Все зрозуміли? З бергамотом! Я давно казала, шо круті люди п'ють чай з бергамотом :)

Розносили трохи по інших палатах, двічі ввічливо відмовилися від запрошень випити того ж самого чаю і дуже продуктивно побалакали.

Там у них навалом Агати Крісті, тепер можна читати детективи і влаштовувати собі файв о'клок ті.

Життя є скрізь.

прочитала як "терористичні"

Я не надто в курсі, на кого "працює" канал 24, але мені подобаються їхні новини стилем подачі і почуттям гумору. На цій картинці почуття гумору не помітно, все серйозно. Але ви підпишіться на будь-який їх акаунт у соцмережах, і зрозумієте, про що я)

торренти

Мене сьогодні спитали, чи купила би я щось на Amazon.com. А ще у нас на кафедрі є містер Duane Hettich (якщо він потрапить на цей запис із Google+, сподіваюся, йому буде приємно, що я його згадую). Так от він нас запитував "Невже увесь софт в Україні крадений?"

Як автор, я дуже поважаю авторське право. Принаймні завжди борюсь за те, щоб якийсь твір чи вислів не приписувався помилково іншій людині. Бо не хотілось би мені побачити чуже прізвище під власним віршем чи оповіданням.

Але що там з покупками? Я поки не готова тратити аж стільки на книги чи музику. Тим більше, якщо є торренти. І тут я згадую бойкот російських товарів) У нас модно бойкотувати Валерію, бо вона проросійська і антиукраїнська. У мене трохи інша причина не слухати її пісень — вони просто видаються мені дурними. У нас люблять Макаревича, бо він проукраїнський. Я люблю пісні Машины времени ще з міленіуму)

Сьогодні мені близькими по духу є слова пісні гурту Смысловые галлюцинации - Пока это кажется важным. Бо дійсно, з часом щось перестає бути тобі важливим, на передній план виходить інше. Я поняття не маю, яка позиція у гурту щодо України. Я не стану купувати їхні диски, ані диски жодного іншого російського виконавця. Зізнатися чесно, то навряд я придбаю диск когось із українських виконавців. Колись я стану багатою і буду підтримувати українське матеріально, а поки що надаю моральну підтримку.

І, оскільки вже заговорили про торренти і зміну важливостей із плином життя, то от вам мій вірш:

поки ти качаєш із торрентів серіали,
десь у джунглях падає одиноке дерево,
поки ти заварюєш чай з пакетиків,
гусінь перетворюється на метелика.
поки твої пальці вибивають слова по клавішах,
у твоєму саду дозрівають яблука.
ти сидиш щовечора під цією лампою,
але тільки прислухайся: вони падають.
поки ти пишеш рідним листи самотності,
листи жалю за тим, що ніколи не вернеться,
твої яблука пахнуть прілістю
і кидають у землю зерна.
поки ти щасливий водиш дітей до школи,
десь у тропіках падає останнє дерево.
гусінь точить твої одинокі яблуні,
загортається в кокон, стає метеликом.
ти приходиш з роботи і дивишся серіали,
а за вікнами — темно.
а за вікнами сад, облітає цвіт, скоро будуть яблука,
вже з десяток літ як листи про минуле не пишуться,
ти приходиш додому, тебе тут чекає щастя,
тож чого журитися?
і планета летить, ніби яблуко з гілки,
падає безперервно у центр галактики.
залишивши по собі зерна, зробивши усе, як слід,
ти теж падаєш, ніби всохла яблуня.