лайка

Сьогодні я дивом не вимкнула будильник о 10 і не заснула ще аж до обіду. Полізла у фейсбук з телефону глянути оновлення і зависла на одному. Жіночка (якось дивно називати цю особу дівчиною, дівчата у моєму розумінні або роблять дурниці, або мовчки спостерігають, як їх роблять інші) бідкалася, що нація скочується в канаву, бо мало не на кожному кроці бачимо абревіатуру "птн пнх". З одного боку, якийсь сенс у її словах був. Завжди вважала, що вербально ображати ворога — це вияв того, що більше ні на що краще ти не здатен, не можеш із виразом благородної зневаги на фейсі пройти повз або ж, як справжній чоловік, щиро і відверто начистити йому пику. Собака, який гавкає, ніколи не кусає, чи як...

З іншого боку, "птн пнх" — це вже мем, його просто так не викорінити, потрібно знайти щось гідне натомість. І так воно і станеться з часом. Коли всі ті емоції, вкладені у перше "птн пнх", перестануть нас боліти. Крім того, ця лайка уже стала символом. Все менше фокусуються її вживачі на ймовірності донесення її до адресата. Все більше людей використовують цей хештег просто аби відчути себе частиною однієї великої ідеї.

Та й узагалі, як для звертання до особи такого рівня, ми вже й так окультурили цю фразу далі нікуди. Усе інше було би просто брехнею.

Власне, я навіть не знаю, куди йому краще піти: туди, куди ми посилаємо його зараз, чи до дідька, згідно з давніми традиціями української лайки. Зрештою, думаю, він побуває і там, і там.